Розділ 26

  Королева Фредеріка знову почала довіряти Гастонові. Врешті-решт, він доклав немало зусиль для того, щоб дружина пробачила його, і поводився, як закоханий чоловік. Постійні компліменти, цілування рук, ночі, проведені разом... Фредеріка розтанула.

  Темнішало. Фредеріка втомилася і захотіла піти відпочивати, хоча свято ще продовжувалося. Другий святковий день поспіль став завеликою напругою для хворих ніг королеви. Гастон теж підхопився зі свого крісла і показав намір супроводжувати її.

  - Можеш залишитися ще трохи, – сказала йому Фредеріка з лагідною посмішкою. – Врешті-решт, це весілля нашої старшої доньки.

  - Так, я залишуся, – погодився Гастон. – Щоб обсудити державні справи з нашим зятем. Ну і випити за його здоров’я.

  Король і королева обмінялися закоханими поглядами. І Фредеріка пішла до себе, впевнена у вірності коханого чоловіка, як ніколи.

  Гастон і справді спочатку пив з Андером. Про державні справи мова не йшла, бо, як виявилося, король Андер не дуже розбирався в управлінні державою і постійно перепитував свого фаворита, графа Манфреда. А після чергового келиха сімнадцятирічний юнак не витримав. Впав обличчям у тарілку з м’ясом і захропів. Гастон зітхнув і наказав віднести зятя у його опочивальню. Віоланта, відтепер королева Веридіани, пішла за чоловіком. І ніхто не міг зрозуміти з виразу її обличчя, що саме вона відчувала.

  Король Гастон не дуже засмутився. Користуючись свободою, він протанцював кілька довгих та церемонних танців з молодими жінками, а потім...

  А потім він побачив Хаель!

  Вона стояла біля розчинених дверей і була схожа на свій власний портрет, на темному тлі, оточеному широкою дубовою рамою. Розпашіла від танця та вина, прекрасна як ніколи, вона мовчки дивилась на короля-консорта. А Гастон дивився на неї і не міг відвести очей.

  Хаель ледь помітно кивнула і вийшла з зали. Король пішов за нею. Йому було все одно, чи хтось дивиться на них, а чи ні. Зараз для нього існувала тільки Хаель.

  Гастон наздогнав фрейліну у темному закутку біля високого та вузького вікна.  Схопив її у обійми, притягнув до себе, змусив повернутися так, щоб бачити її обличчя. Вони опинилися у вузькій та глибокій віконній ніші. Король смикнув за золотий шнур, що притримував портьєру, і важкий оксамит відгородив їх від усього світу. Тільки місячний промінь освітлював обличчя Хаель, від чого воно здавалося витесаним з мармура.

  Гастон впився у губи дівчини довгим поцілунком. Вона відповіла йому так, що у нього запаморочилось у голові. Її руки пестили його широку спину. Він тримав її на руках, притуливши спиною до стіни. Вона здавалася йому легкою, як пір’їна.

  Хаель не промовила ні слова, але Гастон зрозумів: цього разу усе буде інакше. Хаель більше не грається у недоступність. Вона поділяє його пристрасть. Або просто підкорюється йому, бо прийшов час.

  Гастон оволодів нею прямо у ніші вікна, стоячи. Все відбулося мовчки і швидко. Гастон більше не міг стримуватися. Хаель простогнала, коли він увійшов у неї. На її очах виступили сльози. Гастон з вдячністю притулився щокою до її обличчя. Ніколи раніше він не почувався так, як зараз. Небувала ніжність затопила його серце.          

  - Ніколи і нікого я не кохав так, як кохаю тебе, – щиро признався він.

Хаель посміхнулась.

Гастон відпустив дівчину. Вони ще деякий час постояли, обнімаючись.

  - Що тепер буде з нами? – запитала вона.

  - Ти будеш зі мною.

  - Правда?

  - Правда. Вір мені. Все буде добре, – запевнив король-консорт.

  - Я вірю, – прошепотіла Хаель.

  Останній поцілунок, вже не пристрасний, а вдячний. Нарешті вона пішла. Гастон схопився за голову, яка розламувалася від сумнівів.

  За замковими мурами заревів голодний вепр. Гастон здригнувся, поправив на собі розхристаний одяг і вийшов з віконної ніші. У коридорі було тихо. Гастон повагався трохи і повернувся до святкової зали. Йому доконче хотілося побачитись з графом Умберто.

  Умберто де Паломар упадав за принцесою Леонор. Він був щасливий від того, що Леонор не була з ним такою жорстокою, як старша сестра. Вона приймала щедрі подарунки графа. І тепер на її пальцях красувалися дорогоцінні каблучки, які подарував їй Умберто. Звісно, Леонор з дитинства мала доступ до дорогоцінних прикрас з королівської скарбниці. Але то були коштовності корони, які їй, принцесі, давали поносити. Після смерті матері вони перейдуть до Бертрана та його майбутньої королеви. І хто знає, якою буде та Бертранова дружина і як вона буде ставитися до Леонор. А численні багатства графа Умберто належатимуть тільки їй. Звісно, якщо вона одружиться з графом де Паломар, то її становище знизиться. Але Леонор сумнівалася, чи варто бути королевою. Занадто багато відповідальності. До того ж, вона на власні очі побачила, якими бувають справжні королі, і тепер раділа, що з Андером одружилася Віоланта, а не вона.

  Король Гастон підійшов до доньки та графа, які складали пару, не сказати що дуже закохану, але зацікавлену у взаємних стосунках. Граф Умберто шанобливо підвівся, а принцеса Леонор продовжувала сидіти.

  Гастон поводився дивно. Він кілька разів розтулив губи, наче хотів щось сказати. Але не вимовив ні слова. А очі короля дивно блищали. Тоді граф Умберто вирішив заговорити першим.