Розділ 25

  Другий день весілля – продовження свята. Але тепер більше часу відводиться не на старовинні ритуали, а на їжу та розваги.

  Наїдки та напої просто розставили на довгому столі, що стояв уздовж стіни. Кожен підходив до столу, коли бажав, і брав, що було йому до смаку.

  Принц Бертран натанцювався з дівчатами і відійшов до столу, щоб трохи підкріпитися. Він був втомлений, бо вночі керував жартівниками, які перетворили шлюбну ніч Андера і Віоланти у справжнє пекло. А потім, коли церемонія скінчилася, подався на замкове подвір’я, де жонглерам дозволили розкинути свій намет і заночувати. Там принц Бертран знайшов жінку-змію, поманив її золотою монетою з профілем власної матері, і провів з нею дві години, протягом яких жінка-змія показала принцу, як вміє викручувати власне тіло. Принц був у захваті і, підозрюючи, що гнучка жонглерка ще здатна показати йому дещо цікаве, запросив бродячих артистів залишитись у замку ще на два чи три дні.

  Саме про жінку-змію він і згадував, поки пробігав поглядом по столу у пошуках чогось смачненького. Підхопив двома пальцями шматок копченої оленятини і з насолодою пережував. Він завжди робив усе з насолодою: пив, їв, кохався, їздив на лови, бився на лицарських турнірах...

  - Ваша високість, ви ще не запросили мене на танець, – долинув ззаду тонкий жіночий голос.

  Бертран різко обернувся на підборах. Перед ним стояла Мерін. Бертран скривився. Колись жадана дівчина вже не була ніжною блакитноокою красунею з рожевими щоками. Її очі були червоними від сліз, щоки запали, рожеве обличчя стало блідим, наче Мерін перенесла важку хворобу.   

  - Навіщо? – промовив він, відвертаючись. – Нам треба бути обережними, щоб ніхто не здогадався про наші стосунки.

  - Рано чи пізно все одно усі довідаються. Я вагітна, – самими губами прошепотіла Мерін.

  - Не може бути! – смикнувся Бертран.

Мерін мовчала.

  Бертран озирнувся: чи ніхто не почув їхню розмову? Здається, ні. Гості були зайняті власними забавами і не звертали уваги на інших.

  - Знаєш садок на площадці біля Королівської вежі?

    Мерін кивнула.

  -  Тоді йди туди і чекай на мене. Я скоро прийду, – звелів принц Бертран.

  Мерін чекала на принца хвилин двадцять, чи, може, й більше. Нарешті заявився Бертран, похмурий, зі скуйовдженим волоссям і розстебнутою на грудях сорочкою. Він був напідпитку, бо після того, як Мерін вийшла зі святкової зали, хильнув відразу три келиха вина, щоб оговтатись. Новина приголомшила його.

  Даремно Мерін сподівалася, що коханий сяде поруч із нею, і вона знову відчує тепло його тіла. Бертран сів на скамниці навпроти, по діагоналі, та ще й дивився кудись убік.

  Запитав:

  - Це правда? Ну, те, що ти сказала...

Мерін кивнула. І після паузи додала:

  - Що мені тепер робити?..

  - Про це ти мала подбати раніше! – роздратовано вигукнув він.

  - Я ж не сама завагітніла, – здивовано відповіла Мерін.

  Бертран зневажливо подивися на неї:

  - У мене було багато жінок, але жодна не завагітніла. Досі я не мав проблем. І тільки ти, Мерін, вирішила наробити мені клопоту. Нав’язалась на мою голову.

  - Я нав’язалась?! Що ви таке кажете, принце? Я думала, що між нами було кохання...

Бертран вибухнув жорстоким сміхом:

  - Кохання?! Не сміши мене. Кохання не існує.

  - Я думала...

  - А не треба було думати. Я обдурив тебе.

  - Навіщо? – не розуміла вона.

  В очах у Мерін забриніли сльози. Але Бертран і не думав зглянутися над нею. 

  - Не вдавай із себе дурнішу, ніж ти є, – вигукнув він. – Я хотів оволодіти тобою. Дізнатися, яка ти у ліжку. І що ж? Ти такаж сама, як і сотні інших жінок.

  - Ви присягалися мені, що любите. Я повірила вам, тому і віддалася. І я... Я теж покохала вас. Як у вас язик повернувся казати, що кохання не існує? – схлипнула вона.

  - Кохання не існує, – повторив Бертран. – Його придумали, щоб ушляхетнити таке низьке почуття, як хіть.

  - Хіть?!

  - Ну, добре. Назвемо її пристрастю. Звучить не так огидно. Але суть справи від цього не міняється.

  - Що тепер буде зі мною? – розгублено промурмотіла фрейліна.

  - Це не моя біда, – відмахнувся принц Бертран. – Я ніколи не кохав тебе.

  - Я думала, ми одружимось...

  - Одружимось?!! Я взагалі не збираюся одружуватись. Я – вільний птах. Я – проти шлюбу. То ти навмисно завагітніла, щоб зловити мене у силки? 

  - Ні, принце. Я кохаю вас, – жалібно прошепотіла вона.

  - Ти знову про кохання? – поморщився він. – Я тобі вже пояснив, що думаю про це почуття. Так, колись я буду змушений одружитись. І зроблю це. Але лише для того, щоб породити спадкоємця корони. Про ніяке кохання і мови не йтиме. Моя обраниця буде королівською донькою і передасть свою шляхетну кров нашим нащадкам. А ти...