Розділ  23

Настав день весілля.

  З самого ранку у замку Монтьєль готувалися до свята. З боку кухні пахло смачними наїдками. З підземного приміщення, яке називали «печерою», викотили бочки з вином. Квіти та прапори прикрашали усе, що тільки можна було прикрасити. Навіть вепрову клітку прикрасили барвистими стрічками.

  Юні фрейліни зібралися у кімнаті нареченої, щоб причепурити її до весілля.

  Віоланта була блідою, але її щоки пашіли вогнем. Одна з фрейлін навіть сказала:

  - Вашу високість сьогодні не треба навіть підфарбовувати. Ні білилами, ні рум’янами. Хіба що підвести очі, щоб здавалися більшими та глибшими.

  - Так, так! – заплескали у долоні панночки. Одруження принцеси тішило їх. Вони теж хотіли заміж якнайшвидше.

Мерін, як завжди, награвала на лютні. Ось тільки пісня її була занадто сумна.

  - Що з тобою, Мерін? – вигукнула Хаель, яка теж була тут. – Стогнеш, ниєш як примара. Заспівай щось веселе. Щоб Її високість не знудилась.

Віоланта наче прокинулась від важкого сну. 

  - Панно Хаель. Здається, моя мати королева звеліла вам покинути замок і повернутися до батьків? Що ви тут робите?

  - Її величність королева змилостивилась наді мною і дозволила залишитись, – відповіла фрейліна.

  Віоланта подивилася на неї з ненавистю. Вона й раніше недолюблювала Хаель, бо та була занадто зарозумілою та нахабною. А з того часу, як по замку поповзли чутки про таємне кохання фрейліни та короля-консорта, зненавиділа її.

  - Моя мати занадто добра, – процідила Віоланта крізь зуби. – Я не буду такою милостивою. Вийдіть звідси. Я не хочу вас бачити.

Хаель вражено подивилася на принцесу, але не насмілилася перечити. Задкуючи і опустивши голову у поклоні, вона вийшла з кімнати. Смішки фрейлін проводжали її.

  - Підступна змія. Нарешті виповзла, – гірко посміхнулася Віоланта. -  Відчиніть вікно, бо вона нам отруїла все повітря!

  Після  того, як за Хаель зачинилися двері, дівчата трохи розвеселилися. Віоланта сіла у крісло і заплющила очі, віддаючись у руки дівчатам. А вони розчісували її довге чорне волосся, лискуче та хвилясте, і заплітали у коси. Потім вклали ті коси навколо голови.

  Зачіска була вже готова, шпильки, прикрашені перлинами, підтримували її.   Настав час весільної сукні. Кравчиня з білошвейками працювали над нею два тижні, не покладаючи рук. Сукня була червона, як священний вогонь, і щедро гаптована золотими нитками. Така сукня – старовинна традиція лірійських наречених і мрія кожної юної дівчини. Віоланта мовчки підвела догори руки, щоб фрейліни одягли на неї весільне вбрання, і не скаржилася, поки вони смикали її, щоб затягнути корсаж якнайтугіше. Так, щоб талія принцеси, і без того тоненька, здавалася ще вужчою.

  - Яка краса!

  - Ви прекрасні, ваша високосте! Король Андер буде зачарований, – роздавалося звідусіль.

  Віоланта ледве стримувалася, щоб не відповісти занадто різко. Їй не хотілося чарувати недолугого короля Веридіани.

Фрейліна на ім’я Майєлін принесла білосніжне мереживне покривало, яке викликало у всіх жінок захоплення. Таке гарне воно було, наче зіткане з павутиння та зірок. Дівчата обережно надягли покривало на голову Віоланти, мрійливо зітхаючи та примовляючи:  

• Яка ж ви вродлива, Ваша високість! Тільки подивіться на себе у дзеркало.

  Їй відразу ж піднесли маленьке дзеркальце на довгій ручці. Віоланта розплющила очі. Зі сріблястого скла на неї дивилося вродливе, але чуже обличчя. З покривалом, з-під якого не вибивалося жодного кучерика, вона сама себе не впізнавала. А доведеться звикати! Це незаміжні дівчата мають право ходити з розпущеним волоссям, перехопленим стрічками або ниткою перлин. А одружені жінки ховають коси під покривалом, бо тільки чоловік має право бачити їхню красу.

  Перстні вже нанизані на пальці, рубінові сережки просунуті у дірочки вух, намисто, теж рубінове, оповило шию. І ось, нарешті, останній штрих: принесли головний убір, схожий на корону, і старанно приладнали його поверх покривала. Він мав форму вінка, зплетеного з троянд. Рідкісні жовті діаманти були вправлені у серцевини золотих квітів. А тонкі золоті зубці корони були увінчані величезними рожевими перлами, які привозили зі Смарагдових островів.

  Фрейліни розступилися. Віоланта стояла навпроти власного відображення. З глибини дзеркала на неї дивилася незнайома молода жінка. То вже була не принцеса Віоланта Лірійська, а королева Веридіани. І відтепер вона мала поводитись так, як вимагало її становище.

  - Ходімо! – рішуче наказала Віоланта фрейлінам.

  - Занадто рано, Ваша високість, – промовила панна Майєлін. – Ще не сповістили, що король Андер вийшов зі своїх покоїв і чекає біля Головного виходу.

  - Якщо король спізнюється, то нехай буде соромно йому, – заявила принцеса і підійшла до дверей, чекаючи, щоб їй відчинили. Панни навперебій кинулися відчиняти.

  Віоланта підійшла до Головного виходу майже водночас з Андером. Йому навіть довелося прискорити крок, щоб встигнути раніше. Він таки встиг, але не завдяки Віоланті. Вона навіть не сповільнила крок.

  Андер став на порозі розчахнутих дверей і розвернувся. Якраз підійшла Віоланта. Наречений простягнув їй ліву руку. Віоланта повагалася, але вклала свою праву руку у його долоню, так, щоб її рука опинилася знизу. І відразу ж жрець Костровит перев’язав їхні долоні жовтою стрічкою. І вклав квітку троянди під стрічку. Трояндові шипи кололи руку короля Андера, яка знаходилась зверху. Такий був звичай. Наречений повинен був терпіти біль заради кохання. Бо подружне життя нерівномірне. У ньому переплітається краса та ніжність трояндових пелюстків з біллю від колючок, які подекуди трапляються.