Розділ 22

  У Монтьєль з розкішним почтом приїхав король Андер. Його весілля з принцесою Віолантою мало відбутися через кілька днів.

  Розкішно вбрана процесія різнокольоровою змією виповзла на Королівську площу. Замок Монтьєль був прикрашений прапорами та килимами, які звисали з розчинених вікон. А будинки простих міщан були прикрашені квітами. Жінки вбралися у святкові сукні, щоб подивитися на короля-чужоземця та лицарів, що супроводжували його. І порівняти власних чоловіків, до яких давно звикли, з тими, що прибули з інших країв, а тому мають бути якимись особливими. А чоловіки задивлялися на зброю і коней.

  Королівська сім’я зустрічала гостей, стоячи на балконі, влаштованому над в’їздною брамою. Віоланта, як наречена, стояла між батьками. Вона схвильовано вдивлялася в короля Андера, намагаючись розібрати, які в нього риси обличчя та постать. Але з висоти могла роздивитися лише розкішний одяг темно-вишневого кольору, важкий золотий ланцюг на грудях, що переливався самоцвітами, та пучок павичевих пір’їн на капелюсі.

  «Його прозвали Могутнім», – нагадала собі Віоланта.

  Андер Веридіанський їхав на чорному коні, в гриву якого були вплетені стрічки вогняного кольору. Перед ним марширували барабанщики та вправно відбивали ритм. Королівський кінь перебирав ногами, наче пританцьовував під військову музику. Відразу за королем їхав на білому коні прапороносець. За спиною монарха розгорталася і тріпотіла на вітрі хоругва з його гербом: на червоному тлі зелена крилата змія з рота якої виривається золотий вогонь.  

  - Славний герб, – промовив король Гастон і почав охоче пояснювати, що він означає і чому належить королям Веридіани. Але слухав його лише принц Бертран. Королева та принцеси жадібно роздивлялися Андера.

  - Ходімо униз. Зустрінемо короля Веридіани як належить, – звеліла Фредеріка, коли важка решітка головної брами зі скреготом поповзла уверх, затрубили труби, і гості в’їхали у замок.

  Зустріч відбулася у Великій галереї. Король Андер у супроводі свого посла та друга, графа Манфреда, та ще деяких шляхтичів увійшов у одні двері. А біля протилежних на нього вже чекала королівська сім’я. Придворні вишикувалися у два ряди, залишаючи вільним прохід, яким мав пройти високий чужоземний гість.

  Віоланта затримала дихання. Її доля наближалася до неї. І з кожним новим кроком короля Андера ставало помітно, що високий гість насправді зовсім не високий, а дуже таки навпаки. Андер Могутній був майже на голову нижче нареченої. Мав вузькі плечі і тонкі довгі ноги, які при кожному кроці згиналися у колінах, як у коника-стрибунця. В усякому разі, так здалося Віоланті.

  Чим ближче підходив він, тим краще було видне невеличні чорні очиці та довгий гачкуватий ніс короля. Його каштанове волосся спереду було рівно підрізане на два пальці вище брів, а ззаду майже сягало плечей. До того ж, йому було не більше сімнадцяти років. Віоланта ледве не застогнала від розчарування, але стрималася і усміхнулася.

  Андер Могутній зняв високий капелюх, прикрашений синьо-зеленими павичевими пір’їнами і вклонився, підмітаючи підлогу. Без капелюха він був ще нижчим, ще жалюгіднішим. Спочатку Андер обмінявся вітаннями з королевою Фредерікою, яка назвала його «любим племінником», та королем-консортом. А потім звернувся до Віоланти:

  - Портрет, який мені надіслали, здавався мені прекрасним. Але тільки тепер я бачу, що оригінал – неперевершений.

  Перші слова короля Андера сподобалися придворним. Вони схвально загомоніли.

  - На вашому портреті, який мені показали, живописець намалював могутнього короля, – відповіла Віоланта і міцно стулила губи.

  - І?.. – запитав Андер, не дочекавшись продовження.

  Він думав, що Віоланта скаже щось на кшталт: «Ви саме такий у реальному житті». Сам Андер старанно завчив фразу-привітання, яку придумав для нього граф Манфред. І від нареченої чекав такої ж поведінки.  Але принцеса мовчала і дивилася на нього з таким нахабно-невинним виглядом, що він зніяковів.

  - Нічого, – нарешті відповіла принцеса і подала йому руку для поцілунку.

  Після церемонії привітання усі разом попрямували до обідньої зали. Наречених посадовили разом. Тут вже всі присутні помітили, яким миршавим поруч з красунею Віолантою здавався король Андер, якого піддані по незрозумілій причині обдарували прізвиськом «Могутній». Мабуть, так наказав сам Андер, якому не терпілося прославитися, як непереможний та могутній воїн.

  Віоланта так і запитала короля Андера, коли подали смаженого кабана і почали розрізати його на шматки:

  - Ваша величносте, а чому вас прозвали Могутнім?

  - Тому що я виграв мою першу битву з ворогом у дванадцять років. Тоді був ще живий мій батько. На Веридіану напав король Калагаді. Батько залишився у столиці, а захист наших південних кордонів доручив мені. І я впорався з цим завданням. Веридіанська армія, під моїм мудрим командуванням,  розбила калагадіанських вояк.

  Андер змовчав про той факт, що він у тій війні скоріше був символом. Битвою керували досвідчені полководці, а юний принц просто дивився на армію з позолоченого намету, розбитого на вершині пагорба. Солдати билися охочіше, коли бачили, що їх супроводжує особа королівської крові.

  - А з того часу ви виграли багато битв? – невинно поцікавилась Віоланта.