Розділ  21

  Граф Умберто вже мав досвід у стеженні за принцесами. Але цього разу він вистежував не Віоланту, а Леонор.

  Він вистежив принцесу біля Королівської вежі. Вона сиділа під пальмами з панною Мерін. Дівчата про щось шепотілися і замовкли, коли граф наблизився до них.

  - Ви щось хотіли, графе? – запитала Леонор, зачудовано дивлячись на нього.

  Граф Умберто стягнув з голови капелюх з довгим червоним пером, яке гачком викручувалося до лопаток, став на одне коліно і урочисто промовив:

  - Ваша прекрасна високість! Дозвольте сказати, що я зачарований вашою незрівняною красою і, з дозволу вашого батька, прошу вашої руки!

  - Що?! – здивувалася Леонор. – Графе, ви впевнені, у тому що сказали? Можливо, від спеки у вас запаморочилось у голові і ви не розрізняєте, хто перед вами? Я – Леонор, а не Віоланта!

  - Я бачу, прекрасна Леонор, – кивнув Умберто. – Не дивуйтеся. Боги просвітили мене, за що я їм дуже вдячний. Принцеса Віоланта завжди ставилась до мене з погордою. Вона відхилила моє кохання, і я вирішив передати моє серце дамі, яка гідніша і добріша до мене, ніж жорстокосердна Віоланта. Я більше не кохаю її. Я кохаю вас, принцесо Леонор!    

  - Залиш нас, – звернулася принцеса до фрейліни. – І не забудь, що ввечері я чекаю на тебе в моїй опочивальні.

  - Так, принцесо, – Мерін зробила швидке присідання і пішла у бік найближчої башточки зі сходами.

  - Можна, я сяду поруч з вами? – змолився Умберто. – У мене вже болить коліно від твердої підлоги.

  - Сідайте, – Леонор охоче посунулась, пропонуючи графові присісти поруч. – То що ви мені пропонуєте?

  - Все, що в мене є. А я дуже багатий! Ви буде їсти на золоті, спати на золоті, вдягатися в золото...

  - Все це ви пропонували раніше моїй сестрі, – іронічно усміхнулася принцеса.

  - Принцесі Віоланті не потрібен мій дарунок, тож я вирішив покласти його до ваших ніг.

  - Скоро приїде король Андер, і тоді подивимося, чи Віоланта щось втратила, а чи навпаки – виграла.

  - Ви, точно, нічого не втратите! – запевнив граф Умберто.

  - Як це нічого не втрачу? А титул принцеси? Я стану графинею, якщо одружусь з вами, – заперечила Леонор.

  - Ніхто не відбере у вас титул принцеси, який ви отримали по праву народження. Так сказав ваш батько. До того ж, я не збираюся назавжди залишатися графом. О, у мене високі поривання!

  - Добре, якщо так, – посміхнулася Леонор. – Але я ще не впевнена...

  - Що мені треба зробити, щоб ви впевнилися у моїй щирості? – граф з’їхав зі скамниці і відразу ж опинився на колінах, як вірний васал перед своєю володаркою.

  Леонор обережно озирнулася по сторонах. Впевнилась, що на них ніхто не дивиться. Примружила очі і нахилилася до графа Умберто. Прошепотіла:

  - Поцілуйте мене, графе! Але так, щоб кісточки затріщали.

  Граф Умберто миттєво схопив у міцні обійми тендітну Леонор і поцілував, вгризаючись у її ніжні губи. Через кілька хвилин вона, схвильовано дихаючи, прошепотіла:

  - О, так, графе! Я стану вашою дружиною!

Ввечері Леонор лежала у ліжку поруч із Мерін.

  - Повернися, Мерін, я розчешу тобі волосся, – прошепотіла вона. – Яке воно у тебе гарне!..

  Леонор ніжно торкалася волосся Мерін. Це було так заспокоююче, що фрейліно огортало таке заспокійливе відчуття. Очі заплющилися самі собою. Мерін впала у напівсон, у якому погойдувалася, як на морських хвилях, або як немовля у материнських обіймах.

  - Зачекай, я зараз повернусь, – прошепотіла Леонор.

Мерін навіть не повернулася. Так солодко і спокійно їй було.

  Легенько відчинилися і зачинилися двері принцесиної опочивальні. Крізь напівсон Мерін чула, як босі ноги прошльопали від дверей до ліжка. А саме ліжко рипнуло так, начебто принцеса Леонор стрибнула у нього з усього розмаху.

  А потім принцеса Леонор обхопила Мерін за спину міцними руками і прошепотіла їй у вухо чоловічим голосом:  

  - Моя красуне! Я так давно бажав побачити тебе такою!

Мерін відразу прокинулась і скрикнула. Шорстка долоня затулила їй рота.

  Вона запручалася, намагаючи вирватись з непроханих обіймів. Невідомий чоловік розвернув її обличчям до себе. І Мерін притихла.

  Поруч із нею лежав принц Бертран.

  - Принце, відпустіть мене! Не робіть мені шкоди! – заблагала вона.

  - Мовчи, Мерін, – шепотів принц, осипаючи швидкими цілунками іі обличчя, шию та груди у вирізі ночної сорочки. – Тобі ж подобається, чи не так. Скажи: «Так!» Я відчуваю, як тремтить твоє тіло від моїх пестощів!

  Мерін і справді тремтіла. Від страху. Від сорому. Але і від пестощів принца. Від його палкого дихання у неї паморочилось у голові.

  - Цілуй мене! – пристрасно вимагав він.

  Мерін і сама не помітила, як почала відповідати на поцілунки Бертрана. Але коли він спробував здерти з неї нічну сорочку, знову заблагала: