Розділ  20

  Через кілька днів Фредеріці покращало. Вона з’явилася на публіці під руку з королем Гастоном. Обидва сяяли. Одна з придворних дам королеви навіть сказала, схиляючись у реверансі:

  - Ваші величності! Схоже, нібито у вас другий медовий місяць.

Гастон і Фредеріка перезирнулися і обмінялися закоханими поглядами.

  - Так воно і є, – королева зашарілася, як юна дівчина, закохана уперше.

  Гастон промовчав. Тільки знову усміхнувся, вкладаючи в усмішку усю чарівність, на яку був здатний.

  Краєм ока він помітив Хаель, прекрасну, як завжди. Вона високомірно позирала на короля. Поруч із нею стояв вродливий чоловік. Король знав його. То був барон Родерік де Луна. Хаєль зауважила, що король дивиться на неї, і поклала руки на плечі баронові таким знадливим жестом, що у короля защеміло у грудях від ревнощів. А Хаель нахабно кокетувала з бароном Родеріком, усміхалася йому, навіть поцілувала у щоку на очах у короля.

  Гастон подумав: «Шкода, що я викинув отруту. Не Фредеріку треба було труїти, а цю гадюку. Її я нізащо б не пожалів!» Він був обурений: Як Хаель взагалі посміла дивитися на інших чоловіків після нього? На думку короля-консорта, покинута коханка мала б провести решту життя у сльозах та самотності.

  Як не гірко було дивитися на Хаель, яку обіймав за стан молодий красень, але треба стримуватися. Після того, як Гастон насилу вимолив у Фредеріки пробачення, він більше не міг робити хибних кроків.

  Під першим-ліпшим приводом король Гастон зник з зали. Фредеріка провела його поглядом, а потім вирішила, на всяк випадок, стежити за Хаель. Якщо фрейліна теж зникне, це означатиме, що вони продовжують зустрічатися. Але, на превелику радість королеви, Хаель залишилася у залі.

  Зате услід за королем Гастоном непомітно вислизнув граф Умберто. Він знайшов короля на площадці, звідки можна було  піднятися на Королівську вежу – найвищу вежу замка. Там був влаштований садок, де росли яскраві південні квіти та пальми у великих дерев’яних кадках. Між пальмами стояли білі скамниці. Це повинно було нагадувати королеві Фредеріці про незабутні роки, проведені на Смарагдових островах. Гастон присів на одній зі скамниць, впевнений, що ніхто не побачить його за широкими і колючими стовбурами пальм. Але граф Умберто знайшов його і там.

  - Ваша величносте! Я радий, що ми нарешті можемо поговорити наодинці, – заявив він, нахабно сідаючи на скамницю поруч із королем.

  - Чого тобі? – запитав король і відразу ж змахнув рукою: – А, знаю. Ти хочеш Віоланту.

  - Ваша величність пообіцяла мені принцесу Віоланту навзамін за послугу, – нагадав граф.

  - Яку ще послугу? Не розумію, про що ти, – Гастон відвернувся.

  - Про отруту, – прошепотів Умберто де Паломар.

  - А хіба хтось помер від тієї отрути?

  Король зверхньо подивився на співбесідника. Начебто намагався придавити його важким поглядом, як каменем. Щоб той налякався і замовк назавжди. Але графа Умберто було не так легко залякати.

  - Королева Фредеріка недавно захворіла.

  - То й що? Вона ж не померла. І не помре, – рішуче відрубав король Гастон.

  - Тим краще. Бо мертвим все одно, а живим – ні. Королеві Фредеріці буде неприємно дізнатися, від чого саме вона захворіла.

  Гастонові нестримно захотілося схопити Умберто за шию і задушити його. Зробити так, щоб він захлинувся слиною і вирячив почервонілі очі... Але король стримався. По-перше, Умберто був набагато сильнішим від короля, вищим на пів голови і ширшим у плечах. А по-друге, Умберто забагато знав. У випадку його смерті хтозна які подробиці розкриються... Краще мати графа серед друзів ніж серед ворогів.

  - Послухайте, графе, – після хвилинних роздумів звернувся до нього Гастон. – Віоланта вже просватана. Король Андер скоро прибуде у Монтьєль на весілля. Пізно щось змінювати. Машина міждержавних стосунків запущена і її так легко не зупинити. Але я можу видати за вас Леонор. Яка вам різниця? Ви ж хотіли стати королівським зятем? Ось і станете.

  Граф Умберто спочатку сповнився благородним обуренням. Як же ж так?! Він закоханий у принцесу Віоланту, він – її вірний лицар. Про це знає увесь двір. А йому пропонують іншу. А потім він згадав, що Віоланта завжди ставилася до нього зі зневагою. А принцеса Леонор – навпаки, завжди намагалася стати йому другом.

  - Добре, я згоден, – відповів він.

  - Правда? – Гастон не міг повірити, що усе так швидко влаштувалося. Подумки він був готовий до довгих сперечань.

  - Я був би дурним, якби продовжував ломитися головою у зачинені двері, – пояснив граф Умберто.

  - Іноді двері відчиняються... – знічено промурмотів король, пригадавши нічну сцену перед опочивальнею королеви Фредеріки.

Граф Умберто рішуче змахнув рукою:

  - Хай буде так! Все вирішено. Я беру Леонор!  Дякую, любий тестю.

  Він схопив короля Гастона у міцні обійми і дзвінко розцілував його у обидві щоки.

  - Домовилися. А тепер йди. Я хочу побути наодинці – король ледве викрутився з його обіймів.

  Відійшовши на кілька кроків, граф Умберто обернувся і вигукнув зі сміхом: