Розділ 18

  На світанку міщани знайшли під вікнами королівського замку кішку без голови. Дивно, але біля кицьки не було видно жодної плями крові. З якого вікна випала священна тварина, яка сповіщала про появу вовкулаків, – ніхто не знав. Так само, як ніхто не здогадувався, хто міг відрізати кішці голову. І навіщо було зроблене таке жахливе блюзнірство.

  - Обережно! Якщо королівські стражники побачать нас біля мертвої кішки, то звинуватять у тому, що ми вбили її, – сказав один із випадкових перехожих, що знайшли тварину.

  - Треба заховати її, – докинув голос інший.

  - Кинути у клітку вепру. Він жере усе, що йому дають, – порадив третій.

  - Правильно. Так і зробимо, – вирішив натовп.

  Обережно, щоб ніхто не помітив, один з чоловіків сховав безголову кішку під плащем, а інші оточили його. Вийшли на площу, де у дубовій клітці дрімав, поклавши писок на велетенські ратиці, вепр. І, вдаючи, ніби роздивляються йому, підкинули кішку велетню-ненажері. Вепр стрепенувся і проковтнув запропоновану їжу раніше, ніж королівські стражники додумалися розігнати цікавих. Ніхто нічого не запідозрив, оскільки біля вепра постійно збирався натовп.

   Але про кішку дуже скоро забули. Бо з замку прийшла звістка про те, що королева Фредеріка захворіла і лежить при смерті. У місті запанувало занепокоєння. Бо ніколи не знаєш, що станеться після смерті монарха. Можливо, прихід нового короля означатиме зміни. І не завжди приємні.

  У королівській опочивальні було жарко. Але Фредеріка тремтіла від лихоманки, хоча й була вкрита до самого підборіддя зимовою ковдрою. Лікар, вдягнений у довгий чорний одяг, сидів на стільці  і тримав королеву за бліду безвільну руку. Намагався розпізнати хворобу по биттю серця. Навколо метушилися турботливі служниці: розчісували заплутане волосся королеви, підкладали під голову ще одну подушку, витирали піт з чола. А біля холодного каміна сидів король Гастон с посірілим обличчям.

  На відміну від лікаря, він знав, від чого захворіла Фредеріка. Хвороба королеви лежала у нього в кишені, у пласкій синій склянці, загорнутій у вишиту хустинку і вже на третину пустій.

   Лікар допитувався у королеви, як вона почувається, де саме у неї болить, що вона їла напередодні?

  - Риб’ячу юшку, оленяче м’ясо з грибами, овочі... – ледь чутно перераховувала королева. – Що ще? Не пам’ятаю...

  - Я спитаю у лакеїв, що подавали на стіл, – заспокоїв її лікар. – Але здається мені, що справа у грибах. Так часто буває: поїсть людина грибів і все. Я зроблю вам промивання шлунку і кровопускання.

  Король мовчав. Хай думають про гриби. Тим спокійніше для нього. Лише він знав, що отрута була у риб’ячій юшці. Хіба що здогадається граф Паломар, який роздобув отруту. Але він мовчатиме. Граф хоче за свою послугу принцесу Віоланту. Ну що ж, нехай бере. Правда, Фредеріка пообіцяла, що Віоланта одружиться з королем Андером, але після смерті королеви Гастону не обов’язково виконувати її обіцянки.

  Фредеріка скаржилась, що у неї пече у животі. Наче їй ріжуть кишки вогняним ножем. Час від часу вона стогнала так, що у Гастона почало краятися серце. Де й поділася ота рішучість, з якою він підливав отруту у жінчину їжу! Тепер його думки розділилися навпіл. З одного боку було бажання жити далі, без Фредеріки, з прекрасною Хаель. А з другого – у голову почали лізти спогади про те, яким щасливим він був, коли готувався до весілля. І не тільки тому, що вступав у шлюб з майбутньою королевою, а ще й тому, що Фредеріка у тридцять років була вродливою і веселою. І щасливою, бо після років, проведених у будинку вдів без надії на майбутнє, вона знову відродилася до життя. І все це завдяки йому, Гастонові. Він теж кохав її. У них були ночі, сповнені пристрасті та ніжності. Він страждав, коли вона народжувала дітей і з сусідньої кімнати до його вух долітали її крики. Жрець, який поєднав їх долоні на шлюбній церемонії, сказав, що так вони йтимуть по шляху життя разом до самої смерті. І це здавалося Гастонові прекрасним.  Разом, удвох, від молодості до смерті. Чому ж він звернув з дороги? Чому він забув про своє кохання, клятви, обіцянки? Тому що з’явилася молода красуня і поманила за собою?

  Фредеріка віддала Гастонові усе, що мала. Розділила з ним своє королівство. Зробила королем, хоча, згідно батьковому заповіту, могла залишити його принцом-консортом. Подарувала дітей, схожих на нього. Була вірною і відданою. Підтримувала кожний його крок. А що дала Гастонові Хаель? Тільки обіцянку лягти з ним у ліжко.  Так і Фредеріка робила це. Молодість? Сумнівна перевага. Бо і Фредеріка була колись молодою, і Хаель через двадцять з лишком років стане такою, як Фредеріка. І ось заради непевної обіцянки якихось неймовірних пестощів, якоїсь особливої пристрасті він, Гастон, готовий розтоптати добру та щиру Фредеріку, кинути її під ноги молодій суперниці.

  Коли до Гастона дійшло, що саме він робить, він вжахнувся власному вчинку. Йому до болю у грудях захотілося повернути час. Щоб отрута ніколи не змішувалася з риб’ячою юшкою. Щоб Фредеріка ніколи не підносила до вуст фатальну ложку під тривожним поглядом Гастона. Щоб тепер вона не стогнала, не корчилася у стражданнях, не дивилася на чоловіка величезними чорними очима, від погляду яких у нього все переверталося усередині.

  Лікар робив королеві кровопускання. Її бліда рука з закатаним рукавом сорочки лежала поверх ковдри. Темно-червона кров, пульсуючи, стікала з розрізу на вені у підставлений таз. Від втрати крові тіло жінки стало таким слабким, що не вистачало сил на конвульсії. А лікарю здавалося, нібито королеві покращало. Він так і сказав королю Гастону: