Розділ 17

  Граф Умберто знайшов короля Гастона у звіринці. Монарх роздратовано жбурляв гепардам кістки з м’ясом, які піднесли йому на срібному блюді.   

  - Бодай ти вдавилася! – промурмотів він, коли граційна самиця, чия лискуча шкіра була поцяткована чорними плямами, з гарчанням вгризлася в закривавлену кістку.    

  Насправді його бажання стосувалося не гепардихи, чия ціна сягала тисячі флорінів. Гастон невідступно думав про те, що Фредеріка заважає його щастю. І як щасливо склалося б його життя, якби остогидла дружина просто зникла.    

  - Ваша величність! Заради вас я зроблю усе, що побажаєте, – палко прошепотів граф Умберто, виступаючи на світло з темного вологого кутка.    

Король здивовано озирнувся.             

  - Ах, це ви, графе? Знову одне і те ж, – роздратовано промовив він. – Я віддав би вам Віоланту, але це неможливо! Королева Фредеріка вирішила, що наша донька одружиться з Андером Веридіанським. А хто я такий, щоб суперечити їй? І досить вже надокучати мені з цим питанням.    

  Умберто радісно затремтів. З усього, що сказав король, його свідомість вихопила лише одну фразу: «Я віддав би вам вам Віоланту...» Тобто, треба ще трохи натиснути, і він отримає бажане.

  Він впав на одне коліно, обхопив короля за ноги, щоб той, бува, не втік. І швидко вимовив, знизу вверх зазираючи королю прямо у вічі:      

  - Ваша величносте. Якщо у вас є страшний ворог, тільки скажіть мені. Я вб’ю його!   

  - Що ти мелеш? – обурився Гастон.              

  Але обурення короля швидко зникло. Десь з глибини душі виринула чорна думка. Мабуть, вона жила там давно, але Гастон раніше не дозволяв їй прийняти чітку форму.       

  - Встаньте, графе, – промовив він вже іншим тоном. – Ходімо. Поговоримо.       

  Король привів графа де Паломара на вершину Королівської вежі. Там тріпотів прапор Лірії – на пурпуровому фоні срібний меч, обвитий золотою трояндою. Охоронці, озброєні алебардами походжали по стіні. Люди, що снували по вулицях, здавалися маленькими, розміром з долоню.   

  На вежі їх ніхто не чув. Лише вітер свистів у вухах на такій висоті. Щоб почути одне одного, чоловікам доводилося нахилятися.      

  - Ви справді можете вбити заради мене? – запитав король.      

  - Так, Ваша величносте, – з готовністю підтвердив граф де Паломар.

  - Тоді я дам вам таку нагоду.     

  Лише зараз граф Умберто зрозумів, що король не жартує. І що тепер йому доведеться виконувати свою бездумну обіцянку. «Оце так вляпався!» – майнула швидка думка. Але він стільки зробив заради принцеси Віоланти, що вже не міг зупинитися на півдорозі. 

  Очі короля пронизливо дивилися на нього.    

  - То що? – запитав Гастон. – Можна тобі вірити? Не зрадиш мене? 

  - Не  зраджу, – пообіцяв граф Умберто, прикладаючи руку до грудей. Так васал приносить клятву вірності сеньйору.   

  Король Гастон відвернувся. Його очі блукали по зламаній лінії сіро-блакитних гір на обрії, а голос звучав приглушено і хрипко:    

  - Є у мене один ворог... Ні, не так. Не ворог, а просто одна людина, чиє існування робить мене нещасливим. Я готовий віддати що завгодно, щоб ця людина зникла, начебто її ніколи й не було у моєму житті.      

  Видно було, що король робив чимале зусилля, щоб вимовити це. Начебто він боровся сам з собою.

  - Скажіть мені ім’я цього чоловіка, і я викличу його на дуель! – вигукнув граф.      

  - Ні, не можна, – Гастон хитнув головою. – Смерть має здаватися натуральною. Нібито та людина померла від хвороби. Чи від нещасного випадку.     

  Король сумно зітхнув і знову задивився на далекі гори. А граф Умберто пригадав відьму Малігну та її житло, де на стінах висіли ароматні трави, а на вогнищі, у горщиках та казанках, булькотіли різноманітні напої. 

  - Я знаю де взяти отруту, – впевнено промовив він.

Король схопив Умберто за руку.

  - Здобудь її для мене, і я віддам тобі Віоланту.

  Граф Умберто розгублено кліпнув очима, а потім знову вклонився королю на знак згоди. Але на всяк випадок перепитав:

  - А королева Фредеріка не буде проти?

  - Після того, як я отримаю отруту, не буде, – хрипко відповів король і відвернувся.

  Граф Умберто не наважувався розпитувати далі і поштиво відійшов. А король Гастон ще довго самотньо стовбичив на вежі.

  Умберто ледве дочекався ранку. Він прокинувся, коли на сході з’явилася перша червона смуга. Відразу ж підскочив з ліжка і звелів пажу подавати одяг. Не поснідав, щоб не гаяти час. Поклав у торбу хліб, ковбасу і шматок смаженого м’яса.

  У ранкових сутінках граф Умберто виїхав на вулиці Монтьєля. Королівське місто прокидалося. З сусідньої пекарні долинав запах свіжого хліба. Молочарка тягнула повне відро ще теплого молока, а з будинків виходили заспані господині і підставляли їй свої глечики. Круглий купол храма пофарбувався у бурштиново-рожеві кольори.