Розділ 16

  Коли граф Умберто побачив Віоланту, що у напівзабутті звивалася на підлозі, як вуж, він зрадів. Любовний трунок подіяв, як і обіцяла відьма Малігна. Білі коліна Віоланте, які завжди ховалися під шовковими або оксамитовими спідницями, були виставлені напоказ. І те видовисько звело Умберто з розуму. Він і так був п’яний, але сп’янів би й без вина від близькості Віоланти.

  Він накинувся на неї. Почав жадібно мацати її тіло. То були не пестощі, не бажання дати жінці насолоду. То був жест власника, який бажає побачити на власні очі  яке майно, що відтепер належить йому. І це не обов’язково про жінку. На місці жінки може опинитися будь-що: зброя, їжа, коштовність, мисливський пес...

  Віолантине тіло горіло, наче вогнем. Спочатку Умберто здалося, ніби вона готова віддатися йому. Начебто її тіло відповіло на владний доторк його тіла. Але потім Віоланта упізнала графа де Паломар. І в її очах з’явилася відраза.

  - Покидьок! – простогнала вона. – Підлий покидьок! Пусти мене.

  - Не відпущу, – глухо промурмотів граф Умберто, цілуючи її шию.

  Найгіршим для Віоланти було те, що її тіло, з незрозумілої причини, тягнулося до Умберто. Їй хотілося обійняти його, відчувати його руки на своєму тілі, дозволити йому робити з нею, усе що йому заманеться, йти за ним у незнане. Але «він» у каламутній свідомості Віоланте – означало «невідомий чоловік, який уособлює усі чоловічі якості, той, кого хочеться покохати, примарний ідеал». Саме на цього вигаданого, неіснуючого чоловіка було спрямоване бажання Віоланти. А не на реального Умберто, якого вона щиро зневажала. Тому і боролася з бажанням, яке охопило її, з усіх сил.

   - Віоланта... – шепотів Умберто де Паломар. – Я так кохаю тебе...

  Коли вона заплющувала очі, то забувала де вона і з ким. Відьмин напій діяв всупереч її волі. І хто знає, чим це закінчилося б...

  Але двері відчинилися.

  - Залиш її, негіднику! – вигукнув з порога лицар Трістан.

  Він схопив графа Умберто за ногу і стягнув його з принцеси. Від несподіванки той не встиг ні за що схопитися. Віоланта, відчувши свободу, підскочила і забилася у куток. Там вона сиділа, підібгавши ноги і ошелешено дивлячись на чоловіків. Як мале кошеня, яке не знає, чого чекати від людей і тому налякане.   

  Граф Умберто, задиханий та розчарований, підвівся з підлоги. Стиснув руки і зробив кілька загрозливих кроків:

  - Ти хто такий?! Як ти смієш вриватися сюди?! – заревів він.

  - Мій обов’язок – захищати принцесу, – відповів лицар Трістан і, про всяк випадок, намацав руків’я меча.

  - А хто тобі сказав, що принцесі загрожує небезпека? – похмуро запитав граф Умберто. – Може, у нас призначене побачення!

  Він помітив руку Трістана, що трималася за меч, і теж сягнув рукою туди, де на поясі висів кинжал. Але зброї не було. Вона десь загубилася, поки Умберто вовтузився з Віолантою. Або ще раніше – поки він крався за нею темними замковими переходами. 

  - Я бачив все на власні очі. З сусідньої вежі стежив за тим, як ви кралися за обома принцесами, ховаючись у темряві. Як чекали попід сходами, коли піде принцеса Леонор. Як стояли під дверима, не наважуючись увійти. То клали долоню на дверну ручку, то відсмикували. То відходили на кілька кроків, то поверталися. Вагалися.

  - Ну то й що? – блимнув очима граф Умберто.

  - А те, що той, хто спішить на побачення, не стирчить під дверима, гаючи час на вагання.

  Нарешті граф Умберто помітив свій кинжал. Але лицар Трістан помітив його ще раніше і наступив ногою. Нога лицаря була важка та міцна, годі й намагатися зрушити з місця. До того ж, Трістан був готовий до нападу. Його карі очі з-під густих брів пильно стежили за кожним порухом графа Умберто. Груди були захищені коротким обладунком. А рука, як і раніше, не відпускала меч.   

  - Краще йдіть звідси. І тоді ніхто не дізнається, що тут відбулося, – порадив він.

Граф Умберто іронічно посміхнувся:

  - І я повинен вірити, нібито ти триматимеш язик за зубами?

  -  Заради честі принцеси – так.

  Граф Умберто вирішив, що піти – найкращий вихід. Обезброєний, сам-один, він програв би, якби кинувся на Трістана. Він зробив вигляд, нібито нічого не сталося. Вклонився Віоланті, яка зіщулилася у кутку і зацьковано дивилася на нього:

  - До побачення, принцесо.

  І вийшов.

  А лицар Трістан схилився над Віолантою.

  - Що з вами? Відвести вас до вашої кімнати? Тримайтеся за мене.

  Він допоміг Віоланті. Вона стояла, тримаючись за його руку у солдатській рукавиці, і виглядала такою розгубленою. ЇЇ погляд блукав по стінах, по стелі, по підлозі, нібито дівчина не розуміла: де вона? І що з нею коїться? 

  - Вам недобре? – запитав лицар Трістан.

  Його обличчя було зовсім поруч, але розпливалося, наче у тумані. І голос долітав, як з глибини колодязя. Але запах... Принадливий запах справжнього чоловіка, молодого і сильного... 

  Віоланта заплющила очі і припала до його грудей. Трістан завмер. Проти волі його руки зімкнулися за її спиною. Він легенько пестив її волосся і відчував, як тремтить її тіло. Так вони стояли кілька хвилин, начебто світ зупинився навколо них. А потім дівчина поворухнулася. Трістан відчув на своїх вустах її дихання, від якого пахло ликером з тернових ягід. А потім – поцілунок, на який він не міг не відповісти.