Розділ 15

  Слушні обставини випали через тиждень. Королева Фредеріка влаштувала нове свято.

  За святковим обідом королева звеліла, щоб поруч із нею посадили пана Манфреда, посла короля Андера Веридіанського. Між поїданням м’яса та овочів вони обговорювали подробиці майбутнього шлюбу. Граф Умберто сидів неподалік, вдягнений у все чорне, тож до його вух долітали уривки розмови. Він мовчки бісився, бо жадана Віоланта вислизала з його рук. Але склянка з любовним трунком лежала у кишені. Умберто відчував її через тканину. Вона приємно холодила тіло і гріла душу надією.

  Як тільки обід скінчився, гості розбрелися по залі, де збивалися у купки для світських розмов. Королеві подали її улюблений напій з тернових ягід. Граф Умберто змішався з натовпом і почав стежити за Віолантою. Де вона? Куди пішла? З ким розмовляє? Він склав план: почати з нею розмову, непомітно підмішати відьомський трунок в її вино, а потім, коли напій почне діяти, вивести дівчину з зали. А там вже знайти закуток, де можна віддатися гріховним пристрастям. Як саме проробити все це – він не уявляв собі. Але вирішив, що головне – почати. А там вже буде діяти в залежності від того, як складуться обставини.

  Але Віоланта старанно уникала графа Умберто. Вигадувала усілякі приводи щоб піти, коли він наближався до компанії, де вона знаходилась. Коли це трапилось втретє, до графа Умберто підійшла принцеса Леонор.             

  - Моя сестра знову втекла від вас, графе? – сміючись, запитала вона.

  - Це не те, що ви подумали, Ваша високосте, – буркнув він.

  - Не відпирайтеся. Я давно стежу за вами і побачила, як змінився вираз вашого обличчя. Ах, графе, ви забули, що я пропонувала вам дружбу!

  - Я не забув.

  - Тоді давайте відійдемо до віконної ніші. Там нас ніхто не почує.

   У віконній ніші, видовбаній у широкій кам’яній стіні, були влаштовані два сидіння, одне навпроти другого. Леонор присіла і жестом вказала графу на інше сидіння. 

  - Тут нас ніхто не почує, – промовила вона і відпила ковток червоного вина. – Давайте, кажіть, чого ви хочете від моєї сестри.

  - Одружитися з нею. Ви вже знаєте.

  - Ви спізнилися, графе. Віоланта виходить заміж за короля Андера Могутнього. Все вже вирішено. Він прибуде у Монтьєль через два місяці. Та ви ж самі все чули!

  - Чув.  Але все ще сподіваюся на краще.

  - На що ви можете сподіватися?! Сестра вас не кохає, – реготнула Леонор. Вона вже добряче випила і їй коштувало тримати язик за зубами.

  - Якщо принцеса вип’є мій любовний трунок, то покохає мене! – у відчаї вигукнув граф Умберто. – Але вона уникає мене. І я не знаю, як її змусити випити.     

  - Любовний трунок? – здивувалася принцеса Леонор.

  У принцесиній голові вирували різноманітні думки. Про любовний трунок вона чула від фрейлін. Ті розповідали історію, як один придворний лицар пригостив таким напоєм панну, яка йому подобалась, але не схилялася на його умовляння. А після напою холодна та неприступна панна накинулась на закоханого, як шалена тигриця, і повністю знесилила його. А коли лицар вже не міг задовольнити даму, то вона перейшла на його зброєносця. Коли ж і зброєносець вже не міг використовувати зброю, що дала йому природа, то панна вибігла з покоїв на пошуки першого-ліпшого чоловіка. Так сильно їй свербіло поміж ніг від того дивного любовного трунку. Невже граф де Паломар хоче вчинити таке з Віолантою?! Яка нечувана підлість!

  Але відразу ж цю думку витіснила інша. Так їй і треба, тій Віоланті! З самого дитинства все найкраще діставалося старшій сестрі. Вона вдягла довгу вишукану сукню, коли Леонор ще ходила у коротких платтях. І мати дозволила Віоланті вибрати коштовності зі своєї скриньки на півтора роки раніше, ніж такий самий дозвіл був виданий Леонор.

  Леонор хотіла мати усе те, що було у Віоланти. Хоча у неї теж малися гарні сукні та коштовності, але їй постійно здавалося, що їй чогось недодають. Що усе найкраще отримує Віоланта. А Леонор ледве не вмирала від заздрощів, хоча нікому б не прийшло у голову, що молодша з принцес, красуня, яка мала усе, чого лиш душа забажає, може позаздрити комусь.

  Віоланта вдягала нову сукню – і Леонор відразу ж хотіла ту сукню, хоча її скрині ломилися від розкішного одягу. Віоланта вдягала нове намисто – і Леонор ладна була розірвати те намисто на сестриній шиї. Граф Умберто захотів одружитися з Віолантою – і Леонор поклала око на багатого феодала, хоча він і був васалом батьків. Віоланту вирішили видати заміж за короля Андера – і Леонор відразу ж захотіла стати нареченою короля Веридіани. А до графа Умберто вона збайдужіла за лічені дні, начебто й не зітхала по ньому зовсім недавно.

  - Я допоможу вам, графе, – не довго думаючи, відповіла Леонор.

  Розрахунок принцеси був простим: якщо Віоланта буде збезчещена, то матері, щоб не втратити дружбу з Веридіаною, доведеться віддати за тамтешнього короля її, Леонор. Так вона і пояснила Умберто де Паломару у відповідь на його ошелешений погляд:    

  - Не думайте, це не через вас, а через мене. Мене це влаштовує. Забирайте собі Віоланту, а мені залишиться король Андер Могутній. Недаремно ж його прозвали Могутнім... – мрійливо простогнала вона.

  Володар сусіднього королівства, якого Леонор бачила лише на портреті сумнівної якості, здавався їй вмістилищем усіх чоловічих чеснот. Недарма ж посол Манфред розписував його в усіх барвах: мовляв, Андер Веридіанський і сильний, і благородний, несе смерть ворогам і благоденство – вірним підданим. Золота у нього – повні комори. І розумом ніхто не зрівняється з ним. Та ще й король! Не наречений, а мрія!