Розділ  14

  Наступного ранку граф Умберто у призначений час стояв біля храма. Помічник жерця Горовита вже чекав на нього. Вдягнений у сірий непримітний одяг, він тримав за вуздечку віслюка. А граф гарцював на вороному коні.

  - Ходімо, графе. Я проведу вас туди, де на вас вже чекають, – промовив молодий жрець.

  Умберто був неприємно вражений тим, що жрець, який, на його думку, займав у храмі невисоке становище, не вклонився. «Який зарозумілий! Служив би він мені, я збив би з нього пиху», – подумав він. Але промовчав, бо потребував послуг жерця.    

  - Моє ім’я – Костровит, – представився жрець, застрибуючи на віслюка.

  - Костровит, Горовит... Звідки ви беретесь з такими чудернацькими іменами? З одного баглогу виповзли?

  - Я – родич жерця Горовита, – пояснив той.

  - Мені що до того? – зарозуміло запитав граф. – Виконуй наказ шановного Горовита мовчки. У мене сьогодні нема бажання розмовляти. До речі, з нами поїде мій зброєносець, Каспар.

  Зброєносець графа, простий чолов’яга з меланхолійним виразом обличчя, стирчав трохи позаду. Він теж сидів верхи на коні, але його руда кобила поводилася спокійніше за графового жеребця, який не стояв на місці, грайливо перебирав ногами, сторожко пряв вухами. Очевидно, його тривожила близькість кобили.

  Вони виїхали з міста і майже годину тягнулися по шляху, що курився рудою пилюкою. Попереду – Костровит на віслюку, який, на диво, біг швидше ніж притаманно тваринам його виду. Слідом – граф де Паломар у зеленому пурпуені з прямокутним вирізом на шиї, червоному плащі та вузьких двокольорових штанях. Час від часу граф скидав червоний капелюх з задертими догори полями і довжелезним сірим пером на правому боці і рукавом витирав рясні краплі поту. Дуже скоро правий рукав став мокрим, а тіло під вовняним одягом натерлося і почало свербіти. Завершував процесію графський зброєносець.

  По обидва боки від шляху стояли жовті, випалені сонцем лани з незібраною пшеницею. Було спекотно. Час від часу граф Умберто мовчки простягав руку. Тоді зброєносець пришпорював кобилу і вкладав у долоню своєму панові срібну флягу з вином. Спочатку граф Умберто пив із задоволенням, але згодом почав кривитися:

  - Тепле вино... Яка гидота! Гірше тільки тепле пиво.

  Тільки жрець Костровит не скаржився, а підганяв віслюка. Той ревів, шкірячи величезні жовті зуби, але слухняно біг уперед. Сам жрець не страждав від спеки. Він був вдягнений у просторий лляний балахон і крислатий сірий капелюх, тінь від якого падала на обличчя.

  Нарешті дісталися до оливкового гаю. Деякі дерева були старими та доволі високими. Їхні покручені вузлисті стовбури та густе сріблясте листя давали приємну тінь.

  Зненацька Костровит обернувся і промовив уперше з тих пір, як вони покинули місто:

  - Обережно, графе. Зараз почнеться небезпека. Ми – на Межі.

  У графа затріпотіло у грудях. Межа лякала. За нею починався чарівний світ вовкулаків, привидів, примар, ельфів та інших містичних істот.

  Біля останнього оливкового дерева Костровит зупинився, зліз з віслюка і прив’язав повіддя до гілки. Граф Умберто та його зброєносець зробили те ж саме. 

  - Далі підемо пішки, – пояснив молодий жрець.

  - А чи варто взагалі йти до тієї відьми? – завагався граф Умберто. Він був сильним і хоробрим, що не раз довів у лицарських турнірах і вуличних бійках. Але за Межею чекало незвідане.

  - Як вам завгодно, графе. Якщо вам не дуже треба, то можемо повернути.

  Умберто відразу ж згадав про Віоланту. Вона постала перед його внутрішнім зором як жива: чорне волосся навколо гладкого мармурового обличчя, блакитні очі, неприступний вигляд, а на голові – діадема, схожа на корону. Все мало значення, все було однаково важливе для нього – і краса Віоланти, і її права на корону.

  - Треба! І дуже! – вигукнув він. – Ходімо.

  - Це добре, що ваш зброєносець з нами. Краще хай він залишиться тут, на всяк випадок.

  - Ви хочете сказати, на випадок, якщо ми згинемо, то хоча б одна жива душа знатиме, де нас шукати? – підозріло запитав граф Умберто.

  - Приблизно так, – мугикнув жрець.

Граф Умберто повагався. Наказав зброєносцю:

  - Каспаре, чекай тут. І дивись мені, будь уважним і тримай зброю напоготові, на той випадок, якщо я покличу.

  - Слухаюсь, ваша милість, – відповів хлопець, високий та кремезний, як і його хазяїн. Граф Умберто завжди підбирав на службу міцних чоловіків.

  Умберто не знав, коли саме вони перетнули Межу. На землі не було ніяких знаків. Але у якийсь момент він відчув, що навколишня природа стала яскравішою, наче намальованою чарівними фарбами, а у повітрі дрижить якась дивна напруга.

  Вони йшли між густими заростями ожини. Попереду – жрець Костровит, який опирався на високу палицю, вистругану з соснової гілки. На два кроки позаду – Умберто де Паломар, тримаючись на всяк випадок за руків’я короткого меча. Ожинові ягоди наливалися темним, майже чорним соком. Граф не втримався і зірвав кілька ягід.

  - Обережно, ваша милість. За Межею усяка ягода може виявитися отруйною, – не озираючись, промовив Костровит.