Розділ  13

  Храм був зачинений. Умберто обійшов його і гучно постукав у двері хатини, що притулилася задньої стіни. Він знав, що то було житло жерця Горовита.

  Двері відчинив один з помічників Горовита. Пропустив графа всередину і відступив у тінь. Граф Умберто так і не зрозумів, куди подівся той непомітний слуга. Озирнувся з цікавістю. Житло було заставлене лежанками, вкритими звіриними шкірами: вовчими, ведмежими, лисячими, навіть левовими та леопардовими. На стіні була розвішана зброя – згадка про ті часи, коли Горовит був молодим воїном. Граф Умберто з виглядом знавця торкнувся пальцем кінчика меча. Він виявився добре нагостреним.

  Жрець Горовит напівлежав біля стола, де стояла велика тарілка зі шматками м’яса, хліб, зелена цибуля і високий глиняний глечик.  Він саме обідав: їв смажене м’ясо і запивав його пивом. Поруч з лежанкою, на дерев’яній підставці, стояла розгорнута книга.

  - Люблю їсти і читати, – пояснив він, запрошуючи графа сісти навпроти. – Два задоволення водночас. Хочете м’яса?

  Іншого разу Умберто відмовився б. Хіба він не бачив м’яса? Але воно пахло так смачно, що він буркнув:

  - Хочу.

  Жрець відрізав добрячий шматок м’яса, поклав на товстий шмат пшеничного хліба і простягнув графові.

  - Добре м’ясо, – промовив Умберто, коли розсмакував.

  Горовит щедро плеснув пива у золотий келих, підозріло схожий на ті, що використовувалися у храмі як священний посуд. Мовчки подав келих гостю.

  - І пиво ваше теж добре, – сказав граф Умберто, допивши до донця. – Можна ще м’яса?

  - Будьте як у себе вдома, – Горовит гостинним жестом вказав на глиняну тарілку, повну їжі. – Беріть, скільки забажаєте.

  Граф Умберто вибрав великий шматок, який спливав запашним жиром. Жадібно вп’явся зубами.

  - Який чудовий запах! – вигукнув він.

  - О! – жрець Горовит дзвінко клацнув пальцями. – Головний секрет полягає у тому, на яких дровах смажиться м’ясо. Ви які дрова використовуєте?

  - Не знаю, – відповів граф. – То не моя справа, а кухарів. Може, ялинові?..

  - Ні в якому разі! – вигукнув жрець. – Від ялини м’ясо гірчить! Я завжди смажу на виноградній лозі. Знаєте, коли врожай зібрано, і лозу обрізають на зиму, залишаючи лише обрубок стовбура, який навесні дасть нові паростки. Так ось, я не викидаю ту лозу, а зберігаю для вогнища. Ось тому м’ясо і виходить таким п’янким. Ви помітили, графе Умберто?

  - Так, – пережовуючи черговий шматок, промимрив той. – Треба буде спробувати. У вас є власний виноградник?

  - Є, – скромно відповів жрець. – Далеко за містом. Купив на заощадження.

  - Розумію, – реготнув граф Умберто. – Бути жерцем – вигідна справа!

  - Але дуже важка! – з гідністю відповів Горовит.

  - І м’яса у вас багато...

  - Вчора було жертвоприношення... – посміхаючись, пояснив жрець.

  - Ага! Ось я і пригадав, чому прийшов! – вигукнув граф. – А то ви своїм м’ясом та пивом затьмарили мені мозок!

  - Чому ж ви прийшли? – діловито запитав Горовит. Відклав на тарілку шмат м’яса і витер жирні пальці об скатертину. Жрець був вихованим чоловіком і ніколи не витирав руки об одяг, свій чи сусіда.

  - Жертвоприношення, за яке я заплатив цілих двісті флорінів, можна запхати псу під хвіст!

  - Ще зарано говорити про це, графе. Минуло лише вісім днів. Обставини можуть повернутися на вашу користь.

  - Не можуть, – огризнувся Умберто. – Королева Фредеріка сьогодні офіційно оголосила про шлюб Віоланти з королем Веридіани.

Жрець склав руки на грудях і замислився.

  - Поки шлюб не відбувся, ще не все втрачено, – нарешті вимовив він. – Можна зробити ще одне жертвоприношення...

  - До дідька ваші жертвоприношення! – вибухнув граф Умберто.

  - До дідька, – несподівано погодився Горовит. – Можна знайти інші шляхи. Ви говорили з принцесою? Може, вона не хоче за короля Веридіани? Може, вона закохана у вас?

Граф сумно зітхнув:

  - Закохана?! Та вона ненавидить мене!

  - Це гірше. Але ситуацію можна виправити.

  - Як? Скажіть! Я зроблю усе можливе! Не пошкодую грошей!

  - Боги – капризні. Іноді вони крутять носом, якими б щедрими не були підношення. Існують кращі засоби?

  - Які? Викрасти принцесу і тримати у недоступній вежі, поки вона не покохає мене?

  - Ага. Після цього ціла купа лицарів буде тинятися біля вашого замку, сподіваючись убити вас і звільнити принцесу. Воно вам треба, графе? Я вважав вас розумною людиною.

  - А що тоді?

  - Ви чули колись про любовний трунок?

  - Дещо чув. Невже ви займаєтесь ворожбою, шановний Горовите?!

  - Я – ні. Але можу підказати, де живе відьма, яка варить усіляке зілля. Скажіть їй, що ви від мене, і вона зробить усе, що вам потрібно.