Розділ 12

  Граф Умберто щиро вірив, що принесення у жертву білого бика забезпечить йому бажане щастя. Але його сподівання не справдилися. Приблизно через тиждень після ритуалу, на вранішній аудієнції, королева Фредеріка оголосила у присутності двору:

  - Король Веридіани Андер Могутній через свого посла, графа Манфреда, попросив руки нашої старшої доньки, принцеси Віоланти Лірійської. Ми вирішили, що союз з королівством Веридіана вигідний для Лірії в усіх з усіх боків, як з військового, так і з торговельного. Крім того, ми вважаємо, що принцеса Віоланта буде щаслива у шлюбі з королем Андером, про якого ми чули тільки найкраще. Так і передайте вашому повелителю, пане посол.

  З висоти трона королева Фредеріка кивнула послу. Граф Манфред, високий чоловік років двадцяти восьми, зі шрамом на вродливому обличчі, приклав руку до грудей і поштиво вклонився спочатку королеві, потім королю Гастону, потім принцесі Віоланті, і наостанок – принцу Бертрану і принцесі Леонор.

  Королева сиділа на різьбленому стільці з високою спинкою під пишним балдахіном. Стілець короля Гастона, праворуч від трона, був нижчим, і балдахін над його головою був не таким пишним. Для Віоланти, чия доля вирішувалася у цей день, поставили табурет біля королевиного стільця. А Бертран та Леонор просто стояли на тронному узвишші: Бертран, як спадкоємець, з боку матері, а Леонор – з боку батька.

  Після оголошення про майбутній шлюб придворним подали частування – вино та солодощі, які розносили пажі на срібних тацях і, низько кланяючись, пропонували гостям.

  Королева підкликала до себе пана Манфреда і зацікавлено розпитувала його про закони та звичаї королівства Веридіани. Король Гастон прислуховувався до бесіди та час від часу вставляв доречні питання. А наречена непомітно втекла. Їй було тривожно. Вона не знала короля Андера. З портрета, який привіз посол, на неї дивився лупатий молодик з довгим чорним волоссям, рівно підстриженим на лобі і молитовно складеними руками, прикрашеними перснями. І годі було розібрати, чи Андер був привабливим чоловіком, чи ні. Таких портретів – невиразних, неконкретних – вона бачила немало. Навчився художник сяк-так малювати людське обличчя – то й слава йому. Інші й цього не вміють.

  Віоланта вислизнула з тронної зали на галерею. Відійшла подалі, намагаючись загубитися у лабіринті веж, башточок, площадок та переходів. Знайшла затишний куточок за однією з башточок і відразу ж з її обличчя сповзла награна усмішка.                

  - Принцесо, дозвольте втішити вас, – долетів до неї неприємний, грубий чоловічий голос.

Вона здригнулася.

  - Це ви, графе де Паломар? – незадоволено запитала вона. – Хіба вам не зрозуміло, що я хочу побути наодинці?

  Граф Умберто, величезний та незграбний, пропхався у вузький закуток між баштою та зубчатою стіною. І там відразу ж стало мало місця. До того ж, він загородив дорогу Віоланті. Вона не могла прослизнути повз нього, не торкаючись його тіла своїм.

  - Мені зрозуміло, що ви не палаєте бажанням одружитися з королем Андером.

  - Хто це вам сказав? – у голосі дівчини прозвучала зверхність.

  - Моє передчуття.

  - Воно обдурило вас.

  Віоланта відвернулась. «Як цей здоровань не розуміє, що я не бажаю з ним розмовляти?» – подумала вона. Усім своїм виглядом – і нечемною поведінкою, і гримасою на вустах – принцеса намагалася дати зрозуміти графу, що він неприємний їй. Але Умберто де Паломар відмовлявся розуміти.

  - Тоді ваше обличчя, – не відчіплявся він. – Воно таке промовисте! Вам неприємно думати про короля Веридіани.

  Віоланта сухо відповіла:

  - І знову ви помиляєтеся, графе. Мені неприємні ви, а не король Андер, з яким я навіть не знайома.

  - Не знайома. Ви самі це сказали. Як огидно лягати у ліжко з незнайомим чоловіком! А вам доведеться це зробити, бо шлюб – то не тільки сидіння на престолі поруч з королем. Принцесо, ви знаєте, що я заради вас готовий на все, чого ви тільки забажаєте. Скажіть лише одне слово – і я врятую вас від осоружного шлюбу!

Вона зітхнула:

  - А що ви просите навзамін?

  - Щоб ви одружилися зі мною, – з готовністю відповів граф Умберто.

  - З вами? – зачудовано перепитала вона. – Чим ви кращі за короля Андера?

  - Тим, що я вас кохаю.

  - Невже? Щось мені підказує, що ви закохані не у мене, а у мій титул.

  - Спочатку так і було, – признався граф. – Взяти за дружину королівську доньку – велика честь. Але з того часу, як я побачив вашу незрівнянну красу, я тільки й думаю, що про вас.

  - Дайте мені пройти, – зажадала принцеса Віоланта.

  Граф зробив крок убік і вдавився спиною у кам’яну стіну. Потім пішов за Віолантою, витягуючи шию, щоб чути кожне її слово.

  - Послухайте, графе, я не хочу одружуватися ні з королем Андером, ні з вами. З ним – тому, що зовсім його не знаю, а з вами – навпаки, бо добре знаю вас. Але якщо шлюб – це щось неминуче, то я волію стати королевою Веридіани. Що за честь мені, принцесі, стати графинею де Паломар?

  - Чом би й ні? – образився граф Умберто. – У мене грошей більше, ніж у королеви Фредеріки.