Розділ  11

  Леонор вкладалася спати. Свіже прохолодне ліжко вже чекало на неї. Вдягнена у  батистову нічну сорочку з рожевими стрічками біля горловини та на рукавах, вона сиділа перед столиком, де у безладі стояли склянки з парфумами, рум’янами, притираннями та іншими дрібничками, які обожнюють молоді жінки.

  Мерін стояла позаду принцеси і розчісувала її густе довге волосся.

  - Заплети мені косу. Минулої ночі було так спекотно, що я не могла заснути. Розпущене волосся збилося в ковтун, піт стікав по спині, а поруч не було нікого, щоб допомогти мені переодягтися, – зітхнула принцеса.

  - Вибачте, Ваша високість. Якщо хочете, я покличу покоївку, щоб вона спала у куточку, біля вашого ліжка. Якщо вночі вам знадобляться її послуги, ви просто покличете її.

  - Не хочу, – Леонор капризно зморщила ніс. – Краще ти лягай зі мною у ліжко, Мерін.

  - Я? – здивувалася фрейліна.

  - Так. Чом би й ні? Ось побачиш, як нам буде весело. Розмовлятимемо про все, аж поки не заснемо.

  - Як накажете, принцесо, – погодилась Мерін.

Леонор стрибнула у ліжко і весело гукнула:

  - Йди до мене, Мерін. Швидше.

  - Зараз, принцесо. Я тільки скину сукню.

  Без допомоги покоївки було важко розпустити зав’язки на спині, але Мерін впоралася. Сукня впала на підлогу і Мерін залишилася в одній сорочці. Розпустила біляве волосся, заплела в косу, як у принцеси, і несміливо підійшла до розкішного ліжка під балдахіном.

  - Лягай, – Леонор нетерпляче підняла край простирадла.

  Мерін послухалася. Дівчата якусь мить лежали мовчки, дивлячись одна на одну і обмінюючись усмішками.

  - Яке затишне ліжко, – прошепотіла Мерін. – М’яке, як хмаринка. Ми, фрейліни, спимо на твердих ліжках. Так звеліла королева Фредеріка.

  - Правда? – здивувалася Леонор. – Ніколи про це не думала... А чому?

  - Щоб привчати нас до дисципліни.

  - Хіба ви солдати? – реготнула Леонор.

  - Ну, у солдатів ліжко, напевно, ще гірше.

  - А тобі ніколи не хотілося опинитися у солдатському ліжку? – очі принцеси Леонор палали дивним вогнем. А може, то був лише відблиск свічки.

  - Що ви, Ваша високосте! У них, мабуть, матраци з соломи. Це у кращому випадку. У гіршому – вони сплять на дошках.

  - Я не про це. У солдатів такі сильні тіла... М’язи грають під тонкою тканиною. Видно усе, що тільки може потішити жіночі очі. Ти ж помітила це, Мерін.

  - Помітила... – почервоніла дівчина.

  - Я так і знала, що ти не з каменю, – засміялася Леонор. – Ти колись цілувалася з чоловіком?

  - Ніколи, принцесо!

  - І я ніколи ні з ким не цілувалася. А доведеться. Давай навчимося? – запропонувала принцеса Леонор.

  - Як? – Мерін почервоніла.

  - Ти ще запитай «навіщо?»! – реготнула Леонор.

Мерін покірно повторила:

  - Навіщо?

  - Щоб не було соромно перед чоловіком, коли одружишся. Щоб він не сміявся, що ти не вмієш цілуватися. Ну, давай, поцілуй мене.

  Мерін не наважувалася поворухнутися. Тоді Леонор поцілувала її сама. Спочатку сухими вустами. Потім насмілилася на справжній поцілунок, напіввідкритими губами. Мерін відповіла на поцілунок і схвилювалася. Це було так дивно, начебто відбувалося уві сні. Леонор простягнула руку і торкнулася щоки Мерін.   

  - Не бійся, – прошепотіла Леонор. – Це ж так приємно, коли хтось торкається тебе. Це заспокоює, правда?

  - Правда, – ледь чутно підтвердила Мерін.

  - Тоді заплющ очі і насолоджуйся.

  Леонор не переходила межі. Вона просто пестила обличчя Мерін, потім перейшла на її голі руки. Легенькі, майже невагомі дотики. Але вони подіяли на Мерін. Дівчина розслабилася. Її охопила лінь. Не хотілося ворушитися. Не хотілося нічого. Тільки лежати та мріяти.

  Зненацька принцеса Леонор відсторонилася. Запитала:

  - Тобі сподобалося?

  - Так. Дуже заспокійливо.

  Дивна посмішка промайнула по обличчю принцеси, але наївна Мерін не помітила того.

  - Так солодко буде тобі, коли ляжеш з чоловіком, – промовила Леонор, не відводячи погляду від фрейліни. Вивчала її реакцію.

  Мерін почервоніла:

  - Я зроблю це тільки після весілля.

  - До речі, про весілля... – згадала Леонор. Її голос з ніжного перетворився на крижаний. – Ти щось там сказала, нібито хочеш одружитися з графом де Паломар?

  - Я? – здивувалася фрейліна. – Ну... Може я й сказала таке, але то був жарт. А взагалі, нам, жінкам, не дозволено обирати свою долю. На кого вкажуть батьки, з тим ми і змушені одружитися.

  - Про графа де Паломар навіть і не думай! – відчеканила Леонор. – Він буде мій.  Зрозуміло?