Розділ  9

  Навпроти замка, на протилежній стороні Королівської площі розташувався храм бога Капріуса. Граф Умберто де Паломар вдягнувся в чорне і насунув капелюха на очі, але його неможливо було не впізнати по високому зросту і гордовитій поставі. Багато хто з міщан бачив, як граф вступив до міста у королівському кортежі. І численні подарунки, виставлені напоказ у той день, були від нього. Так само, як і велетенський вепр, якого тепер щоденно підгодовували собаками на потіху міщанам.

  Люди проводжали графа зацікавленими поглядами, але не втручалися. Якщо вельможі хочеться бути невпізнаним, то нехай. До графа Умберто причепився лише жебрак, який тинявся між колонами храму та просив милостиню у кожного, хто проходив повз нього. Він, за звичкою, поткнувся і до графа, простягаючи до нього замурзану долоню, але Умберто де Паломар грубо відштовхнув чолов’ягу, так, що той впав і покотився зі сходів. І злякано відповз подалі від сердитого пана у чорному вбранні.

  Усередині храма було світло і прохолодно. Приміщення з високими стінами з білого мармуру мало у своїй основі форму яйця. У звуженому кінці знаходилась статуя бога Капріуса з козлиною головою. У бога були круті роги, смарагдові очі, лляна пов’язка на кремезних кам’яних стегнах та  спис у руці. Об кам’яні ноги терлася, муркочучи, руда кицька. Сонячні промені проходили крізь кругле вікно у стелі і розфарбовували статую у жовтаво-рожеві кольори ранку.

  Граф Умберто зробив ритуальний жест поклоніння богу: затулив долонями очі, а потім склав ті долоні навхрест на грудях і вклонився. Це означало, що він носить бога Капріуса у своєму серці і дивиться на світ його очима.

  З-за мармурової колонади, яка півколом оточувала статую бога, священне вогнище та вівтар у формі літери Х, вийшла чорна постать. Граф Умберто озирнувся і зрадів. То був Верховний жрець Горовит, заради зустрічі з яким граф Умберто і з’явився у храмі.

  Жрець поволі насувався на Умберто. То був чоловік років п’ятдесяти, або трохи більше, з проникливими сірими очима, довгими пасмами сивого волосся, що звисали навколо обличчя, та білим шрамом на щоці. Колись він був солдатом, але після після важкого поранення почав читати мудрі книги та присвятив себе служінню богу. Про поранення нагадував не тільки шрам від меча, що перетинав праву щоку від вуха до підборіддя, а ще й покручені руки та ноги. Горовит переніс кілька переломів. Кістки зрослись неправильно. Тепер він пересувався за допомогою милиць, але зберіг гострий розум, як і погляд орлиних очей. Через неоковирну фігуру з кривими кінцівками та дивну манеру пересуватися, користуючись милицями, Верховного жерця позаочі кликали Павуком. Граф Умберто так і подумав, коли побачив, як він підстрибує, перебираючи милицями: справжній павук, чорний, начебто незграбний, а насправді хитрий та спритний! Та ще й обличчя сіре від постійного перебування у приміщенні, і шорстка сива щетина на погано виголених щоках та підборідді.

  Милиці стукали по кам’яним плитам підлоги. Все ближче і ближче.

  - Я впізнав вас, графе, – Горовит зупинився перед гостем. – Хочете принести жертву богу?

  Жрець повернувся обличчям до вівтаря і повторив той же самий ритуальний жест, але лише однією рукою, бо другою тримався за милиці, щоб не впасти. Його тонкі губи скривилися в іронічній посмішці, яка відразу ж зникла.

  - Це – непросте питання, – відповів граф Умберто.

  - Що ж тут незвичайного? – жрець Горовит ворухнув кудлатими сивими бровами. – Можна віддати на заклання вівцю, а можна – голуба. Усе залежить від ваших потреб та можливостей. Наскільки мені відомо, ви, графе, можете цілого бика принести у жертву богові.

  - Я б не пошкодував бика, якби був впевнений у тому, що бог Капріус прислухається до моїх побажань.

  - Усе в руках бога! – Горовит розвів руками. Точніше – однією рукою, бо друга міцно вчепилася в милицю. Такий дивний напівжест, але безпомилково вгадувалося, яким він повинен бути.

  - А можна якось заохотити бога, щоб він допоміг мені?

  - Можна, – жрець посміхнувся. – Якщо розповісте мені, яке у вас бажання, графе. Давайте присядемо.

  Швидко перебираючи милицями наче велетенський чорний павук, жрець Горовит пошкандибав за колонаду. Там розташувалася мармурова скамниця, яка приємно холодила тіло. Горовит влаштувався якомога зручніше, притулив милиці до колони і жестом запросив графа Умберто присісти поруч.

  - Розкажіть мені, графе, у чому справа, – запропонував він. – А я подивлюся, що можна зробити. Я добре знаюся на тому, як підступитися до бога Капріуса з проханням. Двадцять п’ять років служіння, як не як...

  - Ну що ж, я вам усе розповім, святійший жрець. Але сподіваюся, моє признання залишиться між нами, – наважився граф Умберто.

  - Звісно, що так і буде! – тепер Горовит підняв обидві руки, бо зараз не було потреби триматися за милиці.  

  - Моє бажання – взяти за дружину принцесу Віоланту.

Від несподіванки жрець легенько присвиснув:

  - Це, дійсно, варто бика! І, мабуть, не одного. А що каже Її величність королева?

  - Не знаю. Зате король Гастон не проти.

  - Це добре. А сама принцеса Віоланта? 

  - А сама принцеса Віоланта не звертає на мене уваги, – крізь зуби промовив граф Умберто.