Розділ 8

  Король Гастон придумав, як прогодувати ненажерливого вепра.

  Клітку з велетенською твариною поставили на Королівській площі перед замком. І глашатай оголосив, що усі міщани можуть приходити подивитися на вепра, але за однієї умови: кожен день міська громада повинна постачати собаку, чи якусь іншу тварину на прогодування вепра.

  Бажаючих принести в жертву песика заради видовища виявилося багато. Міщани навіть створили живу чергу: домовились, у якому порядку будуть приносити своїх собак.

  Площа заповнилася людьми за пів години до полудня. Попереду стояв міський коваль і тримав на повідку собаку у чорні та білі плями. Голодний вепр звично лютував і метався по клітці. Присутнім було лячно: а що, як велетенська дика бестія зламає клітку, вирветься назовні і потопче людей. Але цікавість перемогла. До того ж, якщо досі такого не сталося, то чому має відбутися саме зараз? Так міщани заспокоювали себе.

  Завивання вепра, якими б голосними вони не були, не могли заглушити дванадцять ударів, які рознеслися над містом рівно опівдні.

  - Десять!.. Одинадцять!.. Дванадцять!.. – рахували міщани.

  Повітря ще тремтіло від останнього удару, а до коваля вже підійшли служителі королівського звіринця.

  - Твій собака – тобі і честь кинути його у клітку вепра, – промовили вони.

Коваль заметушився:

  - Що треба робити?

  - Зв’яжи собаці ноги, – порадив один службовець. – Щоб не втік.

  - А якщо втече? – запитав коваль. – Мене покарають?

  - Та ні. Просто тоді доведеться випустити вепра, щоб наздогнав свою законну їжу. І хто знає, кого він вполює замість собаки?! Може, тебе? – пояснив другий, зберігаючи серйозний вираз обличчя.

І обидва зареготали, коли коваль злякався.

Руки тремтіли, але коваль таки спромігся сплутати повідком лапи тварини.

  - Що тепер? – запитав.

  - Підійди ближче і закинь собаку у клітку.

  Коваль виконав те, чого від нього чекали, і полегшено зітхнув. Він вже не тремтів від жаху, а радів, бо жителі Монтьєля захоплено вітали його. Навіть дружньо ляскали по спині чи по плечу, поки коваль повертався на місце. Песик жалібно вищав, поки вепр живцем пожирав його разом з повідком.

  З самого верху В’їздної вежі принцеса Леонор з фрейліною Мерін спостерігали за тим, що діялось на Королівській площі.

  - Бідолашний песик, – зітхнула панна Мерін, коли собаче вищання стало слабшати і потроху замовкло.

  - Вепру теж треба їсти, – відповіла Леонор.

Ззаду підкрався принц Бертран і налякав дівчат, зненацька хапаючи їх за талії.

  - Забери руки, нахаба! – реготнула Леонор і вдарила брата у груди.

  Мерін почервоніла і намагалася випручатися з обіймів принца, але той міцно тримав дівчину і притискав до себе. Мерін відчувала крізь одяг його гаряче стегно.

  - Не виривайся, – прошепотів принц на вухо дівчині. – Я наказую тобі, а мій наказ – закон для підданих.

Мерін перестала пручатися.

  - Невже тобі неприємні мої обійми? – запитав він.

  Леонор відвернулася і пильно дивилася на повнолюдну площу, вдаючи, нібито її не цікавить, що відбувається між братом та Мерін. 

  - То що? – не відчіплявся принц. – Тобі неприємно?

  Його гарячий подих лоскотав дівчині скроню та вухо. Паморочилось у голові. Мерін відчула непереможне бажання притулитися чолом до плеча принца. 

  - Це не так. Мені зовсім не неприємно. Навпаки... – прошепотіла вона.

Принц Бертран переможно посміхнувся.

  - Леонор, мати шукала тебе, – звернувся він до сестри. – Йди до неї.

  - О цій годині?! – непритворно здивувалася принцеса. – Якщо я не помиляюсь, зараз вона приймає посла Веридіани?..

  - Я сказав, щоб ти йшла до матері, – з притиском повторив Бертран.

  - Добре, – нарешті зрозуміла Леонор. – Йду.

  Вона пішла до башточки, всередині якої були розташовані гвинтові сходи. Мерін смикнулась, щоб супроводити принцесу, але Бертран не відпустив її.

  - А ви, панно, залишайтеся зі мною. Принцеса Леонор зараз повернеться.

  - Як накажете, Ваша високосте, – промурмотіла вона.

  - Ось так мені подобається, – задоволено відповів принц.

  Його рука поповзла нижче, проїхала по крутому стегну юної дівчини, потім набралася нахабства і зупинилася на сідниці. Мерін приглушено зойкнула.

  - Тихо. Не бійся. Ніхто не дивиться на нас, – шепотів принц.

  Торкнувся язиком мочки її вуха. Мерін затремтіла. Безсоромні пестощі, до яких звик принц Бертран, були ще не відомі їй. Принц це розумів і насолоджувався її розгубленістю. Його язик ковзнув по шиї дівчині, одна рука стискала її сідниці, а друга поповзла до грудей.   

  - Що ви робите, принце? – ледве не плакала Мерін.