Розділ 7

  Велетенський вепр з лісів графа Умберто де Паломара виявився ненажерливою тварюкою.

  Йому щоденно постачали з королівської кухні пуди хліба та зелені, що вже починала гнити, яблук, черв’яків та слимаків. Словом усього того, чим зазвичай відгодовують свиней. Вепр з’їдав усе, що вивалювали перед ним, але продовжував лютувати. Від голоду він рив землю іклами і страшно рохкав, лякаючи жіноче населення замку.

  Аж ось одного разу якесь мале щеня залізло у велику клітку, де вепр бігав з одного кутка в інший. Вепр зупинився. Принюхався. Підійшов поближче. Щеня дивилося на лісового велетня і привітно крутило хвостиком. Зненацька вепр накинувся на беззахисну тваринку, забив його іклами і зжер у кілька ковтків. І після цього замовк.

  Служителі королівського звіринця здивувалися, коли побачили, як звір, який досі здіймав гармидер удень і вночі, спокійнісінько спить. Вони здогадалися у чому справа, коли помітили, що з пащеки вепра тече слина і звисає нещасний щенячий хвостик, який зачепився за ікла. Вирішили перевірити. Почекали, поки вепр знову зголодніє і підкинули у клітку ще одне щеня, знайдене на вулиці. Вепр зжер його у лічені хвилини і знову завалився спати, задоволено порохкуючи.

  Служителі розповіли про поведінку вепра командиру замкової охорони, лицарю Трістану. А той вже доповів королю.

  Король Гастон відразу ж загорівся ідеєю влаштувати свято.

  У призначений день придворні дами та пани зібралися у галереї, високі готичні вікна якої виходили на королівський звіринець. Король Гастон стояв поруч із королевою Фредерікою.

  - Ось побачите, Ваша величносте, це буде незабутнє видовище! – запевнив він.

  - Подивимось, – відповіла королева і відвернулася.

  Фредеріка, завжди така уважна до чоловіка, останнім часом почала віддалятися від нього. Гастон помічав дивні погляди, які час від часу кидала дружина. Холодні, відсторонені. «Мабуть, образилась, що я не зміг задовольнити її тієї ночі, – вирішив він. – Ну і нехай. Вона повинна зрозуміти, що вже не молода, не збуджує мене, як раніше, і не може вимагати від мене колишньої пристрасті».

  Король змахнув синьою хустиною. Синій – то був його геральдичний колір. Прапор Лірії мав шляхетний пурпуровий відтінок. За згодою між королевою та королем-консортом, армія та замкова охорона у своєму одязі поєднувала обидва кольори.

  Спочатку, щоб потішити королівський двір видовищем, на подвір’я випустили інших тварин з королівського звіринця. Спочатку по кругу прогнали собак, одягнених у двокольорові солдатські камзоли, та ще й з луками та стрілами, припасованими до спини. Собаки були навчені виступати поважно, по четверо у рядок, начебто вони були справжніми солдатами. Вчені тварини викликали захват у прекрасних дам. А потім тварин поділили на два загони і влаштували між ними бійку, наче справжню війну. І це вже викликало захват у чоловіків.

  Потім показували змагання черепах. Їх принесли на арену у величезному дерев’яному ящику, де вони збилися докупи і байдуже хрумали капустяне листя та моркву. На черепашиних панцирях красувалися різнокольорові плями, для того щоб глядачі могли розпізнавати тварин. Королівський глашатай оголосив, що кожен бажаючий може поставити гроші на обрану черепаху і отримати з королівської скарбниці суму у двадцять разів більшу, якщо його черепаха дістанеться до мети раніше від інших.

  Придворні радісно заворушилися і почали копирсатися у кишенях та гаманцях. То з одного, то з іншого кутка галереї долинали вигуки:

  - Двадцять флорінів на червону!

  - Десять на зелену!

  До принцеси Віоланти підступив граф Умберто де Паломар. Став позад дівчини, склавши руки за спиною. Дівчина відчула його гаряче дихання на потилиці і неприємно здригнулася.

  - Ваша високість сьогодні вбрана у синю сукню, – прохрипів він. – Я ставлю сто флорінів на синю черепаху!

Придворні здивовано загули: сто флорінів?! То ж ціла прірва грошей!

  - Ви можете ставити на який завгодно колір, але не шкодуйте, коли програєте, – відповіла Віоланта. – Бо шансів виграти у вас не багато.

Граф Умберто нахилився до вуха принцеси:

  - Я заплатив би вдесятеро більше за право стояти поруч з вами.

  - Як королівський гість, ви можете стояти де завгодно. Але і у мене, як у королівської доньки, є право у будь-яку яку мить піти від вас. Тому не надокучайте мені.

  Ставки закінчилися. Службовці звіринця перевернули ящик і черепахи попадали на землю. Придворні гукали з галереї, підганяючи тварин, на яких поставили гроші. А черепахи не розуміли, чому вони повинні дістатися до мети і просто розповзлися у різних напрямках. Під розчаровані вигуки службовці збирали черепах і кидали їх у ящик.

  Вийшов глашатай і урочисто оголосив:

  - Оскільки проведення забігу зірвалося, то оголосити переможця стало неможливим. Усі застави надходять у королевську скарбницю і призначатимуться для годування тварин, які мають честь тішити зір шановного товариства. Її величність королева Фредеріка дякує гостям за щедрі донати.

  Якщо шановне товариство й обурилося, то з поваги до королеви ніхто не посмів проявити свої почуття уголос. Втім, у глашатая відразу ж полетіли апельсини, якими саме перед тим пригощали гостей. Глашатай швиденько втік з арени, прикриваючи обличчя руками. А службовці, з незворушними обличчями, позбирали ті апельсини і поклали їх у ящик до черепах.