Розділ  6

  В опочивальні королеви панували напівтемрява і прохолода. Палали три свічки у канделябрі, що стояв на нічному столику. Вікно було прочинене, бо у літню спеку навіть уночі було нестерпно. Королева не лякалася, що хтось залізе  в опочивальню, бо вікно було забране дрібною решіткою, та й унизу чергував загін озброєних солдатів.

  Фредеріка лежала у ліжку з долонями, складеними поверх шовкового простирадла. Чорне волосся було розпущене і падало м’якими хвилями навколо немолодого, втомленого обличчя. На скронях вже пробивалася сивина. Колись вона була вродливою жінкою з великими карими очима, тонким носом і маленькими вустами, а тепер зів’яла. Дві глибокі складки тягнулися від носа до підборіддя, а біля очей з’явилися дрібні зморшки.

  Увійшов король Гастон з одинокою свічкою у руці. Залишив підсвічник на каміні. Важко сів на ліжко спиною до королеви. Нічна сорочка обтягувала його згорблену спину. Фредеріка простягнула руку і попестила його по спині. Запитала:     

  - Що з вами, коханий?

  - Як мені все набридло! – роздратовано вигукнув Гастон.

  - Що саме? – стривожилась Фредеріка.

  - Нічого. То я так.

  «Звертатися до власної дружини: «Ваша величність», слухатися її, прожити вже життя, не маючи можливості бути головним у власній сім’ї, як усі інші чоловіки королівства. Навіть останній водоноша або вугільник щасливіший за мене», – розпачливо думав Гастон.

  - Ходіть до мене... – прошепотіла Фредеріка.

  Гастон обернувся. На його тонких губах знову грала ніжна усмішка.

  - Погасіть свічки, – шепотіла Фредеріка, простягаючи до нього руки.

  Вона не хотіла, щоб Гастон бачив її обважніле тіло, яке народило йому трьох дітей. У темряві королева забувала про сором і палко притулялася до коханого чоловіка. Але й тоді не забувала звертатись до нього на «ви», бо, на її думку, особи королівської крові – не прості люди і повинні дотримуватися церемоніалу навіть у інтимному житті.

  - Обніміть мене...

  Гастон сумлінно обіймав Фредеріку, старанно цілував її, але далі діло не пішло. Його руки ковзали по тілу королеви, а у голові вертілися спогади про те, як він танцював з фрейліною Хаель. Тонкі руки дівчини, якими король замилувався ще тоді, коли вона подавала королеві напій з тернових ягід, лежали на його плечах. Її рухи були невимовно граційними, губи усміхались, а очі блищали. І у тих блискучих очах, чорних, як спекотна південна ніч, Гастон бачив свій власний відбиток.

  Мрії про Хаель були солодкими, але відволікали від виконання подружнього обов’язку. Якби зараз Хаель, така молода та знадлива, лежала у широчезному королівському ліжку замість Фредеріки! Тоді Гастон показав би, на що він здатен. Як двадцять років тому. А Фредеріка, чесно кажучи, набридла йому. Її пісні поцілунки пристойної жінки вже не збуджували. Гастон прикладав усіх зусиль, але бажання кохатися так і не виникло. Врешті решт, він втомився, облишив королеву і перевернувся на спину, дивлячись у стелю.

  - Що трапилось? – здивувалася вона.

  Легкий біль вколов у самісіньке серце. Розчарування? Підозра? Ревнощі? Фредеріка й сама не розуміла.

  - А то Ваша величність не розуміє? – роздратовано відповів Гастон. – Я втомився. Я більше не можу кохатися ледве не кожної ночі. Я вже не такий молодий, яким був у перші роки нашого шлюбу.

Фредеріка приголомшено прикрила груди простирадлом.

  - Вибачте, я й не подумала про ваш вік.

  Вона напружено підраховувала: Гастонові виповнилося сорок два роки, на десять менше, ніж їй самій. Фредеріка не знала точно, у якому віці чоловіки втрачають бажання кохатися. Але, якщо добре  подумати, сорок два – це вже поважний вік. Чи ні? Королева не знала. Занадто мало було у неї досвіду з чоловіками. Перший короткий шлюб, а потім – щастя, на яке вона вже й не сподівалася.

  Фредеріка примостила голову на плече Гастону. Поклала долоню йому на груди, що поросли густим рудуватим волоссям.      

  - Не хвилюйтеся, мій коханий, все буде добре, – примовляла вона, пестячи його. – Відпочиньте, наберіться сил. Я чекатиму стільки, скільки буде потрібно.

  З напіврозчиненого вікна віяло приємною прохолодою. В опочивальню тонким блідим променем вливалося світло від смолоскипів. Король Гастон задрімав в обіймах дружини. Він легенько посвистував носом, а у королеви Фредеріки стискалося серце від напливу ніжності.

  Вона згадувала своє життя з Гастоном і до нього.

  Фредеріка була третьою з семи дітей покійного короля Матіаса Справедливого.  У короля було два сини, Матіас і Фердинанд, тому він вважав, що його роду нічого не загрожує, і дбав лише про те, щоб знайти гідних чоловіків для п’ятьох доньок.

  Фредеріці було сімнадцять років, коли її видали заміж за принца Мартіна, володаря Смарагдових островів.

  Вона пам’ятала, як корабель під білим, як сніг на вершинах гір, вітрилом ніс її у невідоме. У перші години принцеса бачила з борта човни рибалок. А потім вони зникли. Лише синє море на обрії зливалося з блакиттю неба, та пролітали над головою поодинокі чайки. Фредеріка не знала, чи корабель просувається вперед, а чи просто гойдається на одному місці в обіймах хвиль. Морський пейзаж не змінювався. Потім була зоряна ніч, що пропахла водоростями та сіллю. І лише після полудня наступного дня з морської піни виріс смарагдовий острів. Принцесу зустріла прекрасна країна: жовтий пісок, сонце у безхмарному небі, буяння зелені та квітів, сліпучо білі будинки під червоними черепичними дахами та високі пальми, які Фредеріка побачила вперше у житті.