Розділ 5

  Свято продовжувалося, потроху стаючи все гучнішим та вільнішим. На балконі, розташованому навпроти королівського стола, грали музики. Дівчата та деякі молодики вже нетерпляче чекали, коли приберуть столи. Тоді можна буде пуститися у танок. Їхні ноги вже відбивали ритм. Але королева Фредеріка не спішила. Сама вона вже не танцювала, а тому не позділяла нетерпіння молодих підданих. Вона повільно смакувала їжу, відкладала ложку, лагідно зверталася до короля Гастона, усміхалася на його жарти, які, чесно кажучи, не завжди були дотепними, і знову поверталася до їжі.

  Принц Бертран не витримав і підвівся з-за стола.

   - Куди йдеш? – тихо, але суворо запитав його батько.

  - Я випив забагато пива і тепер схожий на бочку. Треба відлити, поки не вилилось само... – пробелькотів принц.

  - О, то ти вже п’яний? Коли вже навчишся пити так, щоб мені не було за тебе соромно? – незадоволено проскреготів король Гастон. – Добре, йди. Але не на сходах, бо увесь замок просмердить!

  - Добре.

  Бертран помочився з високої стіни, намагаючись поцілити у якогось міщанина, який невчасно йшов у своїх справах повз королівського замка. Чоловічок, спочатку подумав, що дощить. Здивовано підвів голову і упізнав спадкоємця корони, який зав’язував гульфик на штанях і нахабно реготав. Його було добре видно, бо велика кількість смолоскипів освітлювала королівський замок. Нещасний міщанин поспіхом чкурнув звідти, поки не сталося чогось гіршого. Принц Бертран зареготав. Від свіжого повітря у нього трохи прояснилося в голові. Тепер він почувався краще і був готовий до пригод.

  Повний місяць, жовтуватий, як головка сиру, вийшов з-за високої прямокутної вежі. З далеких гір доносилося завивання вовкулаків. «Сьогодні їхня ніч!» – забобонно подумав принц Бертран. Але він не злякався. Вовкулаки рідко добігали до столиці королівства. Найчастіше вони загризали якогось поодинокого мандрівника або пастуха, який замешкався з вівцями у долинах передгір’я. На пам’яті Бертрана вовкулаки лише двічі добиралися до міста і залишали після себе покусаних людей, які вмирали від нестачі крові через кілька днів. Казали, нібито вовкулаками верховодить Зоряна Примара – дивне створіння, яке застрягло між світом живих та Потойбічним. Вона завжди з’являлася в оточенні вовкулаків – темна постать у довгому червоному плащі з відлогою. Неясна, нечітка, начебто зіткана з туману. Темне обличчя, на якому сяяли величезні яскраві очі, наче дві зорі. На кого подивиться Зоряна Примара, той вже не жилець на цьому світі. Вона вбивала сама, палючим поглядом зоряних очей, або нацьковувала на людей своїх вірних вовкулаків. Результат був один – смерть!

  Люди навчилися захищатися від вовкулаків. У місячні ночі за межами міста розводили вогнища з осикових та ялівцевих дрів. Густий дим, що йшов від тих вогнищ, відлякував вовкулаків. Бертран бачив, як місто оточували вогняні цятки, начебто намисто-оберег. Це видовище заспокоювало його. А ще – по замку бігали коти. Багато котів, як дорослих так і кошенят. Вважалося, що ці милі тваринки відчувають наближення вовкулаків, починають тривожитися і сповіщають хазяїв.

  Принц Бертран, задоволений, повернувся до бенкетної зали. Підійшов до сестри Леонор, яка все ще сиділа за столом і не насмілювалась підвестися без дозволу королеви. Брат обійняв її ззаду і прошепотів на вухо:

  - Пам’ятаєш, про що ми розмовляли? Допоможеш мені?

  Леонор самими очима вказала у бік Мерін:

  - Це ти про неї?

  - Так, моя вірна сестро. То як?

  - Звісно. Можеш бути впевненим.

  - Ось. Подарунок для неї, – Бертран витягнув з кишені перстень з сапфіром і непомітно тицьнув його у руку сестрі. – Скажи, що камінь пасує до її очей. Прочитай якісь вірші, від яких жінки втрачають голову. Ну, ти знаєш... А ще натякни, що вона отримає від мене багато подарунків. Щось із цього має подіяти на неї. Якщо не перше, то друге.

  - Добре, – прошепотіла Леонор, ховаючи перстень. – Йди на своє місце, бо мати вже підозріло дивиться на нас.

  Леонор зробила ще кілька ковтків, хоча від надмірної їжі вона відчувала, що зараз трісне корсет під сукнею. Ото була б халепа! Але не страшно, завтра принцеса виїде верхи на своїй улюбленій кобилиці і розтрясе усе, що наїла сьогодні ввечері.

  Леонор вичекала час і підвелася з-за стола. Королева Фредеріка відразу ж відволіклася і запитала:

  - Ти куди, дочко?

  - Туди, звідки повернувся Бертран.

  - Сама не ходи, – суворо наказала мати. – Ти ж не хочеш, щоб тебе вовкулаки загризли? Зараз я покличу Леопольдіну.

  Леопольдіна була придворною пані королеви Фредеріки та її подругою з дитячих років. Немолода жінка років п’ятдесяти п’яти з обвислими щоками, довгим носом та гидливо підібганими губами. Принцеси не любили її. Колись давно Леопольдіна була їхньою гувернанткою і постійно скаржилась королеві на поведінку принцес. За що вони частенько бували покарані.

  Королева Фредеріка вже ладна була віддати наказ Леопольдіні, але Леонор випередила її.

  - Краще нехай мене супроводить панна Мерін, – швидко вимовила вона.

  - Добре, – погодилась королева Фредеріка і відвернулася від доньки до чоловіка. Вона любила дітей, вона дбала про королівство, але Гастон був головним коханням її життя.