Розділ 4

  Увечері, коли зорі почали засвічуватися на темно-синьому небі, у замку Монтьєль давали святковий прийом на честь повернення короля та королеви. Точніше, королеви та короля, бо ім’я Фредеріки, згідно закону, ставили попереду імені її чоловіка.

  Королева сиділа у високому кріслі, схожому на трон. Над її головою був влаштований пурпуровий балдахін з золотими китицями, розшитий срібними мечами та золотими трояндами. Король Гастон розсівся праворуч від дружини. Його крісло було меншим і балдахін не таким розкішним. За королівським столом, який стояв на узвишші і був найрозкішнішим, також були присутні принц Бертран, принцеси Віоланта і Леонор, і почесний гість – граф Умберто де Паломар. Інші гості займали місця за чотирма столами, поставленими вздовж бенкетної зали і боком до королівського стола.

  Пажі розносили гостям смачні наїдки: смажену вепрятину, оленину у грибному соусі, фазанів, запечених з інжиром та грушами, куріпок, індиків, осетрів та омарів, виловлених у морі поблизу Смарагдових островів. Вина, які наливали гостям, були привезені з виноградників графа де Паломар. Про це урочисто оголосив глашатай перед тим, як ті вина почали розливати у келихи, питаючи у гостей, яке саме їм до вподоби: червоне чи біле?

  Вино швидко розв’язало язики одним гостям, і пояси – іншим. Через деякий час гості перестали соромитися присутності королеви та короля-консорта. То в одному, то в іншому кутку зали чулися спалахи реготу, сперечання. Хтось сп’яну намагався видертись на стіл і заспівати непристойну пісеньку, але сусіди проявили пильність і вчасно стягнули зі столу недолугого співака.

  Королева Фредеріка, здавалося, не помічала гармидеру. Вона старанно їла оленину у грибному соусі.  Їй вже виповнилося п’ятдесят два роки. Вона була на десять років старша за чоловіка, короля Гастона, і дивилася на нього закоханими очима.

  - З’їж трохи оленини, любий. Вона така смачна, – промовила королева і підсунула королю Гастону власну тарілку.

  Король Гастон зачерпнув золотою ложкою соус з грибами і покуштував. Скривився:

  - Мені більш до вподоби вепрятина, що пропахла димом та гіркими луговими травами. Оце – їжа для справжніх чоловіків! Не розумію, що всі знаходять у цих грибах, які витикаються з-під землі? Що вони, взагалі, таке? Ні м’ясо, ні овоч... Начебто жуєш напівзітліле тіло мерця...

  - Батьку, замовкніть, будь ласка! Мені аж погано стало! – обурилася Леонор.

  Дівчина навіть виплюнула на тарілку гриби, які якраз жувала. Батькові слова так подіяли на неї, що вона живо уявила,  що у роті у неї – напівзітлілий мертв’як.

  - Припини. Твій батько просто жартує, – суворо наказала доньці королева Федеріка.

  Вона змахнула рукою – і перед королем Гастоном опинився смачний, спливаючий жиром окіст дикого кабана.  Король відразу ж жадібно вп’явся зубами у гаряче м’ясо. Королева Фредеріка усміхнулась. Вона пишалася силою та відносною молодістю чоловіка.

  Граф Умберто де Паломар їв фазана і нишком роздивлявся обох принцес. Він ніяк не міг вирішити, яка з них подобається йому більше: Віоланта, схожа на холодну мармурову статую, чи Леонор, жвава та завжди усміхнена? Нарешті він вирішив просити руки старшої. Бо у неї більше шансів отримати корону. Так, головний спадкоємець – принц Бертран. Але з чоловіками часто трапляються нещасні випадки. Вони гинуть на війні, на ловах або на лицарському турнірі. Врешті-решт, Бертран може захворіти на якусь невиліковну хворобу. Так сталося зі старшими братами королеви Фредеріки, після смерті яких вона у тридцятирічному віці несподівано стала спадкоємицею корони.

  Граф Умберто вирішив діяти негайно. Спочатку він намагався зловити погляд принцеси Віоланти, але вона не помічала його. Їла запечені груші і навмисно дивилася у інший бік.

  Леонор нахилилася до сестри і прошепотіла:

  - Подивись на графа Умберто. Він не відводить від тебе очей.

  - Не хочу. І не примушуй мене, – відповіла Віоланта.

  - Хіба він не подобається тобі? – здивувалася Леонор. – Такий високий та сильний... Такий чоловік як вхопить у обійми, так кістки затріщать, а серце затріпоче.

  - То й обнімайся з ним, якщо він тобі до вподоби. Він схожий на вепра, якого привезли у замок з його володінь. Гора м’язів. Але чи є під тими м’язами душа?

  - Не кажи високопарних дурниць. Душа є у всіх. Ах, я майже забула... Тобі ж подобається лицар Трістан. А у нього точно є душа?

  - Є, – сухо відповіла Віоланта.

  - Ти впевнена, сестричко? – не відчіплялася Леонор. ЇЇ очі кольору ліщини блищали від випитого вина.  – Щось мені підказує, що ти не в душу йому зазирала, а дивилася трохи нижче.

  - Замовкни, Леонор. Мати дивиться на нас. Дивись, щоб вона тебе не почула.

  Обидві принцеси зиркнули на королеву і зробили вигляд, нібито повністю захоплені поїданням смачних та вишуканих страв.

  Графа Умберто відділяв від короля Гастона принц Бертран, який сидів між ними. Бертран досі їв мовчки. Здавалося, він не мав бажання розважати гостя розмовами. Йому більше подобалося розглядати жінок, надсилати їм чарівні усмішки та грайливо підморгувати. Найчастіше його погляд звертався до Мерін, але й інших дівчат принц Бертран не обділяв увагою.

  Граф Умберто вирішив заговорити з принцом, бо не наважувався звернутися до короля. Етикет вимагав, щоб піддані чекали, коли до них звернеться монарша особа, і лише після цього могли заговорити.