Розділ 3

  Бертран, старший з трьох дітей і єдиний син королеви Фредеріки та короля Гастона, був молодим чоловіком років двадцяти. Володар звичайної зовнішності, він причаровував жінок тим, що був принцом. Зате цією перевагою він навчився дуже добре користуватися.        

  Бертран увірвався до вежі Чотирьох Вітрів так стрімко, наче сам був п’ятим вітром. Розчахнув навстіж двері і завмер на порозі, впевнений у власній красі. Північний вітер тріпав його червоний плащ та каштанове волосся з рудуватим відливом, як у його сестри Леонор. А очі принца були сині, як у сестри Віоланти.        

  - Проходь, брате. Ти втомився з дороги? – запитала Віоланта.             

  - Мерін, подай принцу Бертрану вина, – наказала Леонор.           

  - Нехай співає. Я сам собі наллю, – безтурботно промовив принц, потягнувся до графіна з вином, але зненацька передумав: – Ні, краще хай панна Мерін прислуговує мені.      

  Мерін слухняно підійшла до столика. Хвилюючись, налила повний келих рожевого вина. Кілька крапель впало на білу полотняну серветку, постелену на столик, призначений для вина та солодощів. А все тому, що дівчина відчувала, що принц Бертран схилився над нею і дихав їй у шию так, що ворушились прядки білявого волосся, що вибилися з зачіски.    

  - Прошу, Ваша високість – вона злегка присіла і подала принцу келих.        

  Бертран, приймаючи вино, стиснув її руку. Майже відразу відпустив, але Мерін почервоніла. Їй здалося, що той дотик не був випадковим. Та ще й палкий погляд синіх очей!.. А може, це тільки здалося фрейліні, бо принц відразу ж напустив на себе байдужого вигляду і повернувся до сестер. Випив довгим ковтком половину вина і скривився:      

  - Яка гидота! Воно розбавлене. Смак – як у води.         

  Поставив келих на столик для вишивання. Взяв з одного з крісел подушку і поклав її на кам’яну підлогу. Сів на ту подушку біля ніг Леонор і поклав голову їй на коліна.      

  - Приголуб мене, сестричко, я так втомився...         

  Леонор пестила йому волосся, як у дитинстві, коли тільки такий прояв сестринської ніжності міг заспокоїти принца, який змалку був бешкетником, за що й отримував від суворого батька. А Бертран, розслаблений та розімлілий від пестощів, нахабно дивився на Мерін, яка повернулася до лютні, але вже не співала, а лише тихенько награвала, щоб не заважати розмові брата та сестер. Від тих поглядів дівчина нервувала, і її пальці час від часу помилялися і торкались не тієї струни. А принц Бертран, який мав чудовий слух, відзначав кожну помилку і виразно посміхався. Врешті решт, Мерін зовсім розгубилася і не знала, що робити.       

  - Від чого ж ти втомився? – запитала Віоланта, нахилившись над вишивкою.      

  - Я гнав коня, як скажений, для того, щоб якнайшвидше дістатися до замка і розповісти вам новини. Краще вам дізнатися від мене, ніж від батька з матір’ю, та ще й несподівано.     

  - Що за новини? – запитала Віоланта.       

  - Ох, братику, розкажи, як все пройшло у замку Паломар? – вигукнула Леонор.      

  - Якщо дозволите, я почну зпочатку. У Паломарі було непогано. Граф Умберто аж зі шкіри пнувся, щоб зустріти нас по-королівськи. Частував усілякими наїдками, які розносили напівголі жінки, звабливо пританцьовуючи. Ми їли на золоті та сріблі. Посеред зали був влаштований фонтан, з якого безперестанно лилося червоне вино. У графа багато виноградників і він любить ними похизуватися. Потім він запросив нас на лови, де зробив так, що батько вполював велетенського дикого вепра. Підозрюю, що той вепр не випадково попався на очі батькові. До речі, кабана спіймали живим і тепер везуть його у Монтьєль, щоб виставити у королівському звіринці. Батько на сьомому небі від щастя.

  - Як чудово! – заплескала у долоні Леонор. – Я вже хочу побачити того кабана.  

  - Батьківський кортеж буде у замку через годину. Я не набагато випередив їх. 

  - Ти збирався розповісти нам щось важливе, – нагадала Віоланта.      

  - Так, я до цього й веду, – принц хитро примружився. – Коли батько  запитав, чого бажає граф Умберто за такий чудовий прийом, той нахаба відповів: «Моє найбільше бажання – і надалі вірно служити Вашим величностям. А в нагороду за вірну службу я хотів би одружитися з принцесою...»      

  - З якою?! – в один голос вигукнули Леонор і Віоланта.     

  - З будь-якою. З тією, яку король та королева вирішать віддати графу за дружину. Так сказав сам Умберто де Паломар.

  - Яке нечуване нахабство! – обурилась Віоланта. – Мало того, що він хоче одружитися з принцесою, так йому ще й не важливо, з якою саме! Наче вівцю на базарі вибирає.        

  - Хай бере тебе. Ти старша, тобі вже час одружуватися. А я ще можу почекати, – захихотіла Леонор. 

  - Ось ти і підеш за графа, бо молодша, тобто менш важлива. А я одружуся з кимось із сусідніх королів.

  - Мовчіть, сороки! – цитьнув на сестер Бертран. – Жодна з принцес не піде за графа, бо це означає спуститися по феодальній драбині. Королівські доньки одружуються з рівнею – з королями або принцами. Хоча... Граф Умберто де Паломар – найбагатший з сеньйорів королівства. Бачили б ви його розкішний замок! Я думаю, у нього навіть більше грошей, ніж у королівській скарбниці.