Розділ 2

  Вежа Чотирьох Вітрів та Сторожова вежа знаходилися на одній площадці. А сам королівський замок Монтьєль являв собою величезний лабіринт, складений з кількох триповерховерхових будівель, призначених для королівської сім’ї та придворних, двох десятків веж різної форми та висоти, купи невеликих башточок з загостреними дахами, різноманітних переходів між ними, мурів з вузькими бійницями та приміщень з широкими вікнами, внутрішніх двориків, де росли квіти та дерева, казарм для солдатів і королівського звіринця.    

  З широкого вікна вежі, де проводили післяобідній час принцеси та їхня фрейліна, було видно, як на гвинтових сходах з’явилися сірі чоботи, що припали рудуватою курявою. У міру того, як ті чоботи спускалися, крізь вузьку незасклену бійницю дівчатата спостерігали появу двокольорових штанів, широкого шкіряного пояса, з якого звисав меч, края білої сорочки, що вибилася з-під пурпурового дублета, натертого до блиску залізного панцира, білого шарфа, що захищав шию від натирання обладунками, смаглявого обличчя, темного кучерявого волосся та червоного берета з орлиним пером. Ще до того, як хазяїн високого стрункого тіла, яке було вдягнене у всі ці речі, постав на виході з вежі, дівчата упізнали його. Так, це був лицар Трістан, командир замкової охорони.     

Трістан чітким воєнним кроком перетнув площадку між двома вежами.        

  - Він йде до нас! – прошепотіла Леонор.         

  - Мабуть, солдати помітили батьків, – спокійно відповіла Віоланта. – Зараз я дізнаюся.    

  - Коли мати під’їздить до замка, над Королівською вежею піднімають прапор, і гармати стріляють п’ять разів. А коли батько – то лише тричі. Я ж не чула жодного пострілу. Чи, може, мені вуха позакладало? Ви щось чули? – запитала Леонор.   

  - Ні, – пропищала наче мишеня Мерін.    

  - Ось бачиш!..     

  - Тихше, – Віоланта перервала молодшу сестру.     

  Ззовні долетів дивний звук, що заміняв стукіт у двері. Лицар Трістан кілька разів вдарив мечем по щиту, щоб привернути увагу принцес.     

  - Відчинити? Запросити його сюди? – запитала Мерін.    

  - Я сама, – відповіла Віоланта.  

  Вона інстинктивно торкнулася волосся на скронях, пригладила сукню на талії та стегнах і ривком відчинила дубові двері. Вийшла на площадку сходів і застигла там, наверху, торкаючись долонею перил, схожих на тонке мереживо, що застигло у камені. Трістан стояв унизу, поставивши ногу на найнижчу сходинку.      

  - Так, лицарю? – звернулася до нього Віоланта.      

  Трістан знітився. Він не чекав появи принцеси. Зазвичай у таких випадках на стукіт виходила покоївка чи фрейліна. Він почервонів і поспіхом стягнув з голови берет з орлиним пером.        

  - Вибачте, Ваша високість, – чемно вклонився. – Я прийшов сповістити, що до замку наближається...

  - Королівська процесія? – нетерпляче перебила його Віоланта. І чарівно усміхнулася, щоб Трістан, боронь боже, не подумав, нібито їй хочеться якнайшвидше завершити розмову.      

  - Ні, Ваша високість. По дорозі скаче лише один лицар у супроводі чотирьох охоронців. Схоже, що це ваш брат, принц Бертран.

  - Бертран? Ну нарешті! – озвалася Леонор, постаючи на порозі позад Віоланти. – Ми давно чекаємо на нього.     

  Віоланта незадоволено озирнулась. Поява сестри не сподобалась їй. Вона перервала оту ілюзію, нібито вони з Трістаном опинилися наодинці, далеко від усього світу. Тільки він та вона під безмежним синім небом, на якому не було жодної хмаринки.     

  Трістан подобався Віоланті, хоча вона ніколи б не призналася про те ні сестрі, ні матері, ні будь-кому іншому. Хоча б тому, що дівчина підозрювала, що Леонор теж поклала око на вродливого командира охоронців. У лицаря були великі карі очі, густе хвилясте волосся до плечей, орлиний ніс, вузькі губи та занадто густі темні брови. Ті брови спочатку здавалися трохи дивними, але згодом жінки, які жили у замку, не могли відірвати погляду від отих густих брів, наче намальованих товстим пензлем. Вони зачаровано зітхали та усміхалися, коли Трістан проходив повз них.          

  - Дякую, лицарю, – Віоланта взяла себе у руки. – Сповістіть нас, коли побачите, як до замку наближаються королева та король.          

  - Так, Ваші високості, – Бертран вклонився обом принцесам.       

  Десь близько, на В’їздній вежі, вдарила гармата. Вони прислухалися, готуючись рахувати постріли. Але рахувати не довелося. Подальших пострілів не було.        

  - Один, – усміхнулась Віоланта. – Так, це дійсно брат Бертран.   

  Одни гарматний постріл зазвичай сповіщав про приїзд будь-кого з королівських дітей.        

  Вони замовкли. Запанувало незручне мовчання. Лицар Трістан переминався з ноги на ногу. Він не насмілювався покинути принцес без дозволу. А Віоланта ніяк не могла змусити себе промовити потрібні слова: «Можете йти, лицарю».     

  Леонор подала голос.      

  - Лицарю, вам не жарко у панцирі? – насмішкувато запитала вона.           

  - Жарко, принцесо, – відповів юнак.        

  - То скиньте його, – запропонувала вона. – По вашому обличчю пот біжить струмками, як навесні вода з гір.