Розділ 1

  З вежі замка було видно довколишнє місто з вузькими звивистими вулицями, виноградники та оливкові дерева, що росли за міськими межами, жовті, немов випалені гарячим південним сонцем поля  і сіро-блакитні гори на обрії.       

  Віоланта і Леонор сиділи у кімнаті, влаштованій у вежі Чотирьох Вітрів. Великі готичні вікна виходили на три сторони світу, а у четвертій стіні малися міцні дубові двері. У кімнаті завжди було світло і затишно, а головне – не жарко, бо завжди можна було відчинити одне з вікон, щоб впустити свіжий вітерець.        

  Зараз було відчинене північне вікно. Звідти йшла приємна прохолода, без якої молоді дівчата зомліли б від спеки. Бо таким високопоставленим особам – а дівчата були принцесами! – навіть влітку пристало вбиратися у корсети, батистові сорочки та довгі сукні, гаптовані золотими нитками та прикрашені самоцвітами. А крізь південне вікно було видно високу Сторожову вежу і солдатів з замкової охорони, які прогулювалися на ній. Солдати були вдягнені у вузькі штани, одна штанина яких була пурпуровою, а друга – синьою, і дублети з пишними рукавами. Той одяг виставляв напоказ красу міцних та струнких чоловічих тіл. Дівчата, яким належало вишивати собі посаг, ліниво робили кілька стібків і знову скошували очі, щоб роздивитися чоловіків.

  - Не відволікайся! – промовила Віоланта, старша з сестер. – Працюй голкою, бо скоро повернеться мати і перевірить, чим ми тут займаємося. І якщо їй щось не сподобається, то доведеться нам забути про вежу Чотирьох Вітрів. Зачинять нас у кімнатах, де ми живцем засмажимося від спеки. Або задихнемося від нестачі повітря. Ти цього хочеш?  

  - Не хочу, – огризнулася молодша, Леонор.        

  Між сестрами був лише рік різниці, але Віоланта змалечку звикла повчати молодшу і ставитися до неї, як до дитини. Хоча Леонор вже мала сімнадцять років, а Віоланті виповнилося вісімнадцять, і для них шукали наречених у королівстві Лірія і у довколишніх землях.  

  Віоланта зробила ще один стібок у червоній квітці, яка вже давно повинна була розквітнути на полотні у всій своїй красі, але все ніяк не розквітала через лінькуватість хазяйки. Бо голка так і залишилася стирчати у вишивці, а Віоланта забула про неї і захоплено задивилася на чоловіків, які жартували на самому вершечку високої круглої вежі, сміялися, але не забували про свій обов’язок – озирати околиці, щоб вчасно побачити ворога.     

  Леонор штовхнула її ногою, взутою в зелений оксамитовий черевичок:

  - Бачиш, сестро, ти мене свариш, а сама задивляєшся на чоловіків. Так нечесно!

  - Я просто хотіла знати, чи стражники вже побачили на шляху батька та матір. Вони вже мали б повернутися у замок...

  - Коли побачать, то нам скажуть.         

  Дівчата замовкли і знову повернулися до вишивання, яке час від часу переривалося спогляданням вродливих стражників.   

  У кутку кімнати на невисокому табуреті сиділа фрейліна сестер, панна Мерін, донька графа Феліціана де Метса. Вона награвала на лютні і співала романс про кохання якогось давно померлого короля до доньки непокірного вассала. У Мерін де Метс був приємний голос і не менш приємне личко, тому її й приставили до принцес.    

  - Та не дивись ти так на чоловіків! – Леонор знову грайливо штурхнула старшу сестру. – Скажи краще, хто з них тобі з них подобається?  

  - Ніхто, – презирливо скривила губи Віоланта. – Хто вони такі? Звичайні охоронці. У кращому випадку – молодші сини лицарів, у гіршому – прості хлопці, яких батько набрав у військо, бо вони показали себе сильними та спритними.    

  - Їх добре відібрали – солодко усміхнулася Леонор. – Вузькі штани зовсім не ховають їхню чоловічу міць. Чи не так, Віоланто?   

  - Яка ти безсоромна, сестро! – обурено вигукнула Віоланта. – Я дивлюсь на їхні обличчя, а не на чоловічу міць! А ти, Леонор, куди дивишся?       

  - Туди ж, куди і ти. Але, на відміну від тебе, я не соромлюсь і не брешу, – зареготала Леонор. – Навіщо нам прикидатися, коли ніхто не чує? 

  Віоланте мовчки, самими очима, вказала на Мерін. Графська донька нічого не помітила. Або ж вдала, нібито не помітила. Її ніжний голос навіть не здригнувся. Вона продовжувала співати.    

  - Мерін нас не видасть. Правда, Мерін? – Леонор відкинула вишивку на столик, підвелася зі свого крісла і підійшла до дівчини.       

Лише після цього придворна панна змовкла і відповіла:   

  - Не видам, принцесо.   

Остання нота її лютні ще довго бриніла у повітрі.     

  - Ось і добре. Ми вважаємо тебе своєю подругою, – продовжувала Леонор.      

  - Це велика честь для мене...     

  - Хочеш вина? У тебе, мабуть, затерпло у горлі від довгого співу.   

  - Ні, принцесо. Мені так подобається співати, що я робила б це годинами.      

  - Все одно, випий, – наполягала Леонор. – Зараз я наллю тобі.      

  - Ну що ви, принцесо! Хіба можна?! – дівчина злякано підхопилася з табурета і ледве не випустила з рук дорогоцінну лютню з червоного дерева. – Це я повинна прислуговувати Вашим високостям, а не ви мені!    

  - Тоді випий сама, – Леонор гостинним жестом вказала на столик, на якому стояла таця з персиками та виноградом, та кришталевий графін з рожевим вином. – Не бійся. Вино зовсім не міцне. Воно розведене водою, щоб навіть панни могли спокійно пити: тамувати спрагу, відчувати смак вина, але не п’яніти.