Розділ 15. "Розмова з друїдом"

Дивлячись у вікно своєї кімнаті я не розуміла що відбувається... У внутрішньому дворі замку в одну шеренгу стояли озброєні до зубів воїни. Їх було близько п'ятдесяти. Всі як на підбір, високі, широкоплечі, що не дивно, втримати важкого металевого меча не кожен зможе. Більшість мали довге розпущене волосся, переважно нижче плеча... І як воно їм в бою не заважає, заплели б його, або взагалі обрізали. І бороди, густі, не доглянуті, чи так має бути, для залякування?

На руках шкіряні рукавиці, на ногах високі чоботи. Штани теж чорні, як і чоботи з рукавицями, і переважно шкіряні, а верх з металевих пластин. Їм щось голосно говорив Мюррей, та я не чула слів, тільки бачила як рухаються його губи, як напружуються м'язи обличчя, як горять люттю його очі! І чому він такий злий, з самого ранку? Що ж сталось? Мене роздирала цікавість, та вийти й запитати я звісно, не наважилась. Відчинились великі й важкі металеві ворота і воїни, осідлавши коней, злагоджено рушили вперед за своїм воєводою!

Сумніваюсь що вони на прогулянку зібрались... 
Зайшла Доні.

— Ти дізналась куди це направились воїни? — я ж не могла піти сама й розпитувати мешканців чи працівників, а от Доні могла просто послухати, що говорять в кухні чи пральні... 

— Моя леді, сер Мюррей відправився на пошуки вбивці, бо сьогодні в лісі знайшли ще одну мертву дівчину, уже третю по рахунку, дочку місцевого коваля. Воїни обшукуватимуть селище, а потім, якщо нічого не знайдуть — ліс! А ще у замку говорять, що ви точно відьма, бо прибули невідомо звідки, самі, у дивному одязі, що ви причарували голову клану, тому він не спалив вас на вогнищі! Вибачте, якщо я образила вас!

Доні скривила своє миле личко, з такими цікавими веснянками, що хаотично були розкидані по обличчю. 

— Все, добре! Говори мені все, що почуєш і в першу чергу - про мене!

Я продовжувала дивитись у вікно, хоч воїнів не було вже видно, і думала про Фрескіна. Кого він надіється знайти? Це ж зробив друїд чи друїди та точно не людина! І, враховуючи що я магічним образом перенеслась у замок, то магія таки існує, як би цьому факту не противився мій холодний розум та моє єство, які виховані на законах фізики, історичних фактах, наукових дослідженнях...

А ще цікаво, чому Фрескін це робить, він не видався мені ідіотом? І хоч нічого не сказав мені на мої слова, та... Він повірив мені! Я це відчувала! 
* * * 
Сонце вже майже зайшло, а я продовжувала блукати замком, обходити його коридори, зали, галереї... Відмічала все що не збігалося із моїм часом, а такого було дуже багато. Між замком у двадцять першому столітті і чотирнадцятому було мало що схожого, хіба що зовнішні стіни й мури. А в середині, він інший, навіть інше розташування кімнат, я добре пам'ятала план замку. На першому поверсі всі вікна були з металевими решітками. Стіни переважно без штукатурки, а просто камінь, від якого віяло холодом.

Дійшовши до західної вежі, до сходів що вели вгору, я зупинилась. Чомусь саме ця, західна вежа, фігурує у всіх легендах та таємницях? Навіть моє потрапляння сюди відбулось біля цієї вежі... Цікаво, а чому я перенеслась до озера, а не на те саме місце де стояла?

Піднімаючись сходами, помітила на стінах намальовані сузір'я. Які точно зображали небесну карту, якою я цікавилась ще з дитинства. Постукала у двері, й уже не сумнівалась, кому належить західна вежа. Ніхто не відгукувався й не поспішав відчиняти двері, та відступати я не хотіла, тому сама, без дозволу відчинила двері й зайшла.

Перше що мені кинулось в очі, це висота приміщення і схожість з кабінетом професора Дамбилдора з “Гарі Поттера”. Тут було багато різних предметів, призначення яких я навіть не здогадувалась. І безліч книг. Стін не було видно, суцільні книги на них. Приміщення умовно було поділене на два поверхи як у сучасних мансардних квартирах... Закручені сходи вели в-верх і далі до книг... Я підійшла до столу, де було багато малюнків, проектів, розрахунків.

А біля вікна стояло щось схоже на телескоп, звісно не такий сучасний як у моєму часі та... Не втрималась, підійшла ближче й хотіла заглянути в плоске скельце і мало не підстрибнула від звуку голосу, що пролунав позаду мене. 

— Я вас не запрошував! І точно не дозволяв торкатися моїх речей! — швидко відійшла від телескопу й поглянула на господаря вежі. Яким виявився, як я і думала — друїд, що сидів біля Фрескіна за столом... 

— Мене звати Мартіна Браун! І я хочу з вами поговорити про... — якщо він зараз почувши мою розповідь, назве відьмою й побіжить жалітись Мюррею... 

— Я знаю як тебе звати, і знаю чому ти прийшла... — він справді все знає, чи просто вдає? Скептик в середині мене ще живе! — Та не можу, нічим тобі допомогти! Доля й вища сила втрутились у твоє життя! Тому я не в силах нічого змінити!

Друїд, одягнений в тілу мантію чи то халат, дивився на мене як на непорозуміння і точно не хотів мені допомагати.

 
— Ви справді не в силах чи просто не хочете? І що накажете мені тут робити, я ж чужинець, я не пристосована до цього всього, я... 

— На долю людини не випадають випробування, які вона не може пройти! — які ми розумні.

Легко йому казати, це ж не його перенесло у минуле. Подивилась би я на нього, якби його перенесло в еру динозаврів! Щоб він тоді говорив про долю й випробування! Вирішила підійти з іншої сторони. 

— Що ви знаєте про смерть трьох дівчат у лісі? Бо я впевнена що це жертвоприношення і справа рук друїдів, бо жертви були посипані пилком омели! — я говорила прямо, й хотіла такої ж відповіді. Та старий інтриган думав по іншому.

— Друїди, не мають до цього стосунку! — він дивився мені в очі й говорив спокійно і хоч був старий та очі його випромінювали молодість, ясність і мудрість. 

— Ви впевнені? — я не здавалась, й не збиралась відступати. — Це ви повідомили Мюррею і відправили на пошуки в селище та ліс?