Розділ 13. "Жертвоприношення"

Голова клану Фрескін Мюррей погодився взяти мене з собою й сказав, що Дональдіна стане моєю покоївкою, якщо я справді виявлюсь корисною. Та мені чомусь здається, що він бере мене з собою щоб розважитись за мій рахунок...

У чотирнадцятому столітті жінки власність чоловіка й до їхньої думки ніхто не прислухався, на жаль... От не пощастило мені потрапити саме у середньовіччя... Та відступати не має куди, тому я піднімаюсь до себе, й по дорозі зустрічаю Гленну: 

— Гленно, мені потрібно зручніший одяг, що тут у вас вдягають коли йдуть на місце злочину! — Гленна дивилась на мене, як на інфіковану чумою... І Дональдіну пришли до мене, від сьогодні вона моя особиста покоївка! — потрібно брати все у свої руки, а то стану безправною тінню. 

За п'ять хвилин прийшла щаслива Доні, з одягом. 

— Моя леді, це правда, що... 

— Скажу точно як повернусь. А тепер допоможи мені одягти це все! — я рукою показала на різні аксесуари, які і гадки не мала до чого вони. Доні, не зважаючи на своє досить високе положення, дочка ж вождя, була вправна й швидка. Тому ми швидко впорались і я готова, подивилась на своє зображення в зеркалі - круто. Високі шкіряні штани, не такі як у Сан-Франциско носять модниці — гладкі, приемні на дотик з екошкіри, а не з жорсткішої, як зараз, справжньої шкіри, світла блуза з льону і по верх жакет, темно зеленого кольору. Волосся Донні зібрала й заплела в тугу косу. 

На подвір'ї мене уже чекав Мюррей сидячи на чорному коні, красень, та не такий як Шон. Шон доглянутий, в модному одязі, з стильною зачіскою, м'язами, що вирощені в спортивному залі й на спортивному харчуванні...

А Фрескін, він іншої краси, первісної, з силою що загартована на полі бою, викувана залізним мечем. Його м'язи міцніші за сталь, а погляд... Один його погляд здатний заставити ворогів відступати, настільки він глибокий, колючий, владний, безжалісний. Все моє нутро благало мене тікати від цього чоловіка подальше, як найдальше і не оглядатись, бо Мюррей сіє на своєму шляху трупи, жах, смерть... 

— Сідай! — ще раз глянула на Фрескіна, в шкіряному обмундируванні, зі зброєю на поясі, навіть його кінь був одягнений у захисні лати.

— Я не вмію кататися верхи! — навіть більше, коней я боялась, дуже-дуже сильно! Що ж робити? Не бігти мені за чоловіком! 

— Тоді ти залишаєшся в замку! Дарма мене затримала! — на загорілому обличчі так яскраво появилось незадоволення й навіть розчарування. І я пішла проти свого страху, підійшла до Мюррея й подала свою руку, й дивилась прямо йому в очі, не відриваючись. Він вагався, всього секунду, а потім одним різким рухом, підняв мене й посадив перед собою. Воїни, охоронці, слуги, робітники, у всі очі дивились на нас, або скоріше на мене, дехто із захватом, інші з осудом, але найбільше з цікавістю. 

Кінь промчав внутрішнім подвір'ям замку, на великій швидкості, й мало не зіткнувся з людьми, що не встигли відійти в сторону, та обійшлось без жертв. Здається... бо моє серце билося мов божевільне від страху. По-перше, я відчувала як рухається кожен м'яз коня. По-друге, було страшенно не зручно сидіти у такому положенні. А ще мій організм йшов проти мене і я не мала ніякого бажання це відчувати. Зате відчувала збудження, від близькості небезпечного голови клану від якого йшов аромат чоловічого тіла, який чомусь мені подобався, а не навпаки... Не було відрази.

Ми заїхали в селище, таке... Навіть слова не підберу. Будиночки побудовані з сірого каменю, що повсюди обріс мохом та плющем, вікна маленькі й дерев'яні, замість дороги болото, а збоку течуть смердючі помиї. Люди одягнені гірше ніж у історичних фільмах всіх разом взятих, як і сама атмосфера що панувала довкола. Ми виїхали з селища й мчали зі швидкістю вітру по зеленій траві галявини яка закінчувалась густим лісом, до якого ми й направлялись. 

Ліс був настільки густий, що їхати в ньому конем було неможливо, тому Мюррей зупинив коня, зістрибнув з нього й подав мені руку, допомігши мені злізти. В лісі було так... чарівно, все довкола жило, дихало, випромінювало енергію.

Тільки не місце до якого ми підійшли, де лежало оголене тіло дівчини, юної й красивої. 

Тіло лежало на траві біля високого дуба, з боку шиї було три невеликі надрізи, як і на кожній руці, чіткі, однакові три надрізи.

Отже, дівчина повільно помирала, стікаючи кров'ю... Та така жорстокість не властива друїдам, вони вбиваючи жертв, робили це швидко, вважаючи що агонія жертви не приносить жодних додаткових бонусів перед богами. А от пилок омели на чолі та грудях дівчини, навпаки, робив друїдів причетних, бо саме вони у всіх своїх жертвоприношеннях використовували — пилок омели, священної для них рослини! Його я можу розпізнати поміж інших, бо в лабораторії інституту не одну годину вивчала цю рослину й пилок з неї. Я ніяк не могла зрозуміти чому саме пилок омели так шанували друїди? Хотіла знайти у його складі щось особливе... На місці злочину дуло кілька людей. Як я зрозуміла, з обривків розмов, старший чоловік у високих чоботях знайшов тіло, й повідомив іншому, високому, худому чоловікові, одягненому у чорні штани і чорний жакет зі металевим знаком(мабуть, він відповідає у місті за порядок). 

— Це зробили друїди! — твердо заявила я Мюррею, який після короткої розмови з чоловіками повернувся до мене й ми двоє дивились на мертве тіло.

Сині губи, скляні відкриті очі, в яких застиг ні, не жах, а примирення зі своєю участю... Як могла молода дівчина, років шістнадцяти мирно прийняти повільну смерть? Не боротись? Слідів боротьби не було. Не намагатись повзти, вибратись з лісу, щоб покликати на допомогу? Ні, нічого такого не було, вона просто лежала на холодній траві біля дуба, священного дерева друїдів, і стікала кров'ю... 

— З чого такі висновки? — Фрескін перевів свій важкий погляд на мене й чекав мого пояснення. Він не вірив мені, не довіряв й вважав, що я це сказала для того щоб зацікавити його. 

— А чому ви думаєте що це не друїди? — бо він так думає, бачу по обличчю.