Розділ 10. "Рішення"

Не знаю котра година, та за вікном темно і я уже не можу нічого роздивитись. Та й при світлі дня було видно мало, бо моя кімната на третьому поверсі, а вікно невеличке, і я тільки бачила озеро й дерева, більше нічого. Та синя вода мене заспокоювала, озеро якого в моєму часі вже не має. 

Без стуку зайшла Гленна з жінкою, яка робила мені зачіску в день. 

— У великій залі відбувається святкова трапеза, на честь повернення господаря замку з перемогою та трофеями! І ти також запрошена! — Я? Повірити не можу! А з чого це така ласка? 

— В якості кого? — хотіла уточнити, а то мало що... 

— Не знаю, господар ще не оголосив свого рішення! — мене це так злило! Чого це раптом "господар" має вирішувати мою подальшу участь, я що, худоба? 

Після того, як мене причесали й знову зробили елегантну зачіску, Гленна провела до великої зали, в якій стояв шум та галас, велика кількість людей водночас говорили, їли й пили... 

Глена підвела мене до стіни, де стояли дівчата, брудні та заплакані, з заплутаним волоссям і порваним одягом. 

Хто вони? Невже трофеї? Та мої думки перервала тиша, що утворилась за наказом, щоб його чорти побрали, Мюррея. Який сидів на масивному кріслі, на чільному місці довгого столу. Він просто підняв одну руку догори й всі затихли. Сам він піднявся, пройшов на середину великої кам'яної зали, з великими вікнами, на яких були навіть штори, масивні темно вишневі, великий камін, підвищення для трону, який зараз пустував, багато гобелен на стінах і зброї й неймовірна кількість палахкотливих свічок. 

Знову пас рукою й два охоронці в повній екіпіровці, зі зброєю у вигляді мечів, потягли дівчат, що стояли біля стіни, до Фрескіна, а я залишилась сама. Ще два охоронці принесли велику скриню наповнену золотом й поставили до ніг Мюррея. 

Одна з дівчат голосно заплакала, інші тихо чекали продовження вистави, як і я. 

— Клан Маккор, поплатився за свою зухвалість і кинутий виклик їхнім вождем! Тепер їхні землі, - наші землі, а це трофеї, які я з радістю роздаю своїм вірним воїнам, моїм доблесним братам по мечу, що вірно бились зі мною! 

Всі чоловіки, мабуть ті, що брали участь у бою, піднялись і стали напроти Фрескіна. 

— Це ваше по праву! — і він показав на золото й дівчат. 

Ніхто повторного запрошення чекати не став, воїни почали підходити до скрині й набирати собі золото, а деякі підходили до дівчат і обирали собі ту, яка до вподоби, бо дивились й оглядали все, починаючи з зубів, і за руку, зовсім не ніжно, вели за собою. 

Коли золото й дівчат розібрали, настала моя черга... Охоронець провів мене до Фрескіна, й всі знову замовкли, утворилась мертва тиша. На мене дивилися всі присутні, оглядали як іншопланетянку. Та найгірше, що до Мюррея підійшов Брайс... 

Якщо він зараз скаже, що віддає мене Брайсу, то я задушу його голими руками... 

— Це Мартіна Браун — моя гостя! — не пам'ятаю, щоб я казала йому як мене звати. 

Фрескін дивився мені у вічі, не відриваючись, він хотів побачити мою реакцію. А я подивилась на Брайса, який мало зубами не скреготів від незадоволення. Він кинув лютий погляд на мене, та на Фрескіна не посмів... Щось мені підказує, що цей дурень, не пробачить мені свого приниження, він точно той тип, що не повстане проти сильнішого, та буде мстити слабшому. 

Мюррей подав мені свою руку і я прийняла, він провів мене за місце, ні, не поряд з собою, поряд з ним сиділа брюнетка, яка була не задоволена, що мене оголосили гостею, мабуть, вона як і Брайс, надіялась що Фрескін скаже що я відьма й спалить на вогнищі. 

Сиділа я на твердій лаві поряд чоловіків і жінок, дивилась як вони їдять, переважно голими руками, а жир тік по бородах... Чоловіки руками вибирали з між зубів застряглі шматочки їжі й це — гидко. 

Чоловіки оглядали мене як шматок м'яса, жінки розцінювали як суперницю, мабуть завтра тільки й пліткуватимуть хто я і звідки. Та мені байдуже, єдине що я хочу, це забратись звідки, у своє сучасне місто — Сан-Франциско! 

— Леді! — до мене звернувся мій сусід. Й всі хто це чув повернули свої голови... 

Мабуть, чекають чи я підтверджу статус леді. Я точно знала визначення слова леді — це термін поваги до дівчини чи жінки, еквівалент джентльмена. Використовується для опису лише жінок високого соціального класу чи статусу, жіночого еквівалента владики. 

— Так! — я не стала заперечувати, нехай думають що я леді, мені це тільки на руку. 

— Звідки саме Ви до нас прибули? 

Саме час, придумати собі легенду... Не можу ж я розповідати що з майбутнього, так мене точно на вогнищі спалять. 

— З Фландрії* — а звідки мені ще бути як не з Фландрії, їхніх звичаїв я не знаю добре, та і не дуже схожа на шотландців зовні. У мене не руде волосся, не має ластовиння, а навпаки світле волосся й зовсім інша будова тіла. 

А ще Фрескін Мюррей з Фландрії, це я добре пам'ятала. 

— А що ви забули у наших скромних краях? — воїн не здавався, він продовжував оглядати мене, так відверто наче, я сиділа перед ним без сукні. 

Та нашу розмову перервав ще один гість. Старий з сивим волоссям, одягнений у все біле, навіть — білосніжне, з посохом в руках. Та найбільше привернули мою увагу малюнки на його обличчі виведені синяво-сірою фарбою. 

Друїд! Прозвучало в моїй голові... Та я думала, що в чотирнадцятому столітті їх уже не має, або як мінімум, вони живуть у лісах, а не ходять по замках... 

Я дивилася на цього дивного старого чоловіка, в якому відчувалась енергія, магічна, й пригадала лекцію в університеті, де професор Томсон посвятив дві години друїдам, я чітко пам'ятаю його слова, бо тема, неабияк зацікавила мене: 

"Навчання Мистецтву друїда проходило не менше двадцяти календарних років, і починалося з раннього віку. Кандидати в учні проходили суворий відбір, після якого залишалися найздібніші. На початку свого навчання кожен учень присвячувався певному прояву божества, яке потім виступало в якості радника і провідника по іншому світу, а також визначало порядок ступенів, які треба було пройти (порядок був суто індивідуальним для кожного учня).