Розділ 8. "Знайомство з вождем клану"

Мене розбудили холодною водою, яку вилили просто в обличчя! І я офіційно ненавиджу цей замок і всіх його мешканців! Далі охоронець звільнив мене, мою багатостраждальну руку, якої я не відчувала, вона затерпла від болю і мені було страшно за неї.

— Піднімайся! — зовсім не мило приказали.

Та мої ноги не слухались мене, і я не одразу змогла піднятись, а ще сил зовсім не було й боліла голова від нестерпного запаху й очі підпухли від сліз.

— Йди за мною!

— Куди?

Охоронець мені не відповів, а продовжив швидко йти, а я ледь встигала за ним. Ми вийшли на двір, й кілька хвилин я стояла мов соляний стовп осліплена яскравим сонячним світлом.

— Голова клану не любить чекати! — гаркнув охоронець й потяг мене за собою.

А я боялась цієї зустрічі, настільки що мої руки почали труситись! І в пам'яті випливала "леді зі стіни". Та ніхто мене не питав, охоронець продовжив вести як овечку на забій, через весь внутрішній двір замку. І я мимоволі відмітила що повсюди стоять воїни у шкіряних латах, грубої роботи та це точно воїни, від них віяло смертю, не знаю чому я так подумала, воно якось на підсвідомому рівні відчувалось... А ще зброя, повсюди була зброя й коні, довкола кипіла робота, конюхи міняли підкови, ковалі рівнями, чи що вони робили з тими величезними мечами...

На мене почали всі дивитися, хтось щось викрикував, хтось скалився гнилими зубами, що ще раз доказує, що стоматологів в середньовіччі — немає.

Деякі воїни хотіли до мене підійти та мій охоронець щось їм сказав, я не розібрала що, й вони передумали, тримались осторонь, та продовжували голосно говорити, і я знову не розуміла про що вони говорять, здогадувалась що про мене, просто їхні слова були важко розібрати.

Ми зайшли у замок, і я видихнула з полегшенням, поки не побачила його! Чоловіка що сидів на великому кріслі яке було на підвищенні, а біля нього скриня з коштовностями, та він не звертав на неї зовсім ніякої уваги, а щось уважно читав й невдоволено хмурив брови.

Користуючись моментом поки він не бачить мене, я роздивлялась його. Не знаю якого він росту бо сидить, та мабуть, великого, а ще у нього дуже широкі плечі, ширші ніж у Шона і руки... Одна його рука більша за мою втричі! Волосся темно чорного кольору й діставало до плеча, бороди, як у більшості воїнів на дворі не було, а тільки щетина, й губи, неймовірно спокусливі, здається я зависла на хвилину, побачивши цього чоловіка. Бо чекала зовсім іншого, когось страшного, гидкого з довгою рудою бородою, гнилими зубами...

— Гленна!!! — голосний рик господаря пролунав на весь замок, я мало не оглухла.

Прибігла Гленна, біла як полотно, опустила очі...

— Так, сер!

— Це що таке питаю! Чому я про це вперше чую!!! — який у нього злий голос...

— Я...Намагалась, я! — жінка намагалась щось сказати, та в неї не виходило.

— Забирайся! — Гленна вибігла з великої зали, досить пристойної та чистої, з великими вікнами, добротним столом тонкої роботи.

— Олівере, кого привів! — знову гаркає господар. Й навіть не дивиться на мене, а продовжує читати.

Олівер, охоронець що привів мене, не спішить з відповіддю, наче добирає слова й теж боїться.

— Це відьма, яку знайшли селяни! — позаду мене пролунав голос Брайса.

— Відьма? Селяни знову за своє? Я не буду палити на вогнищі жінок, яких звинувачують в абсурдних вчинках! — неочікувано.

— Її не селяни звинуватили, а Я? — ось тепер, голова клану зацікавився, й піднявся з місця.

— Приведи її ближче? — Олівер миттєво виконував наказ і потяг мене за руку до підвищення, на якому тепер стояв Мюррей і так, він дуже високий, я йому навіть не знаю чи до плеча дістану.

Охоронець штовхнув мене і я спотикнулась та... Не впала, мене зловив за руку й підтримав Мюррей. І я побачила його очі, світло карі зі золотою рогівкою.

— Я не відьма! — впевнено виговорила, поки мені знову не заткнули рота, або знову не заговорив свою брехню Брайс.

— Як цікаво? І так несподівано! Чи ти думаєш хоч одна жінка яку звинуватили у чаклунстві сказала що вона відьма? Не пригадую такого!

— А може відьом не існує, і всі вони не винні й ви убили невинних жінок?!

— Фрескіне, не говори з нею, вона точно відьма, я особисто бачив, як вона невідомим образом відчинила двері замкнутої кімнати, пробралась до західної вежі й вирізали на руці символи! — Як мені закрити рота Брайсу?

— Двері з примітивним замком я відчинила своїм ножиком! — мабуть, не варто було це казати!

— Сер? Можна сказати? — тихим голосом заговорила Гленна, яка підкралась й стояла позаду мене.

— Говори!

— Фрескіне, ти сумніваєшся в моїх словах? — знову Брайс...

— Говори Гленно! — Мюррей проігнорував Брайса й заговорила Гленна.

— Дівчину два дні тому привезли селяни, що знайшли її біля озера, вона була дивно одягнена і говорить, як ви помітили...

— Помітив! — о Дідько, я тільки щойно помітила що добре розумію що говорить Мюррей, не так як інші... А майже як я...

— Ця дівчина точно не селянка! — зробила свій остаточний висновок Гленна.

Чоловік обійшов мене по кругу, уважно вивчаючи, від його пильного погляну не можливо було нічого приховати... Та зараз, я не могла тверезо обдумати ситуацію, бо була втомлена, все тіло боліло, й хотілося їсти й особливо пити. Мабуть, я виглядала жалюгідно, а наступні слова Мюррея це підтвердили.

— Прослідкуй, щоб дівчину привели до порядку! — це він сказав Гленні — Тоді поговоримо! — а це уже мені.
* * *
Йти мені допомагала Гленна, й тільки ми вийшли з великої зали, де залишили чоловіків, які голосно сперечались, до нас підійшли ще дві жінки, й перейняли, за наказом Гленни, опіку про мене.

Вони турботливо мене мили, особливо сподобався аромат яким мені волосся вимили, дали новий одяг, спіднє, широке й не еротичне, нижню сорочку, рейтузи, а зверху одягли темно зелену сукню, з цупкого полотна. Посидівши біля запаленого каміна, щоб волосся висохло, одна з жінок взялась за зачіску, й з двох сторін заплела колоски, й у неї майстерно виходило, особливо мені сподобалось цікаве плетіння, яке майстриня закріпила позаду...