Розділ 7. "Тепер я відьма"

Та нас перервали:

— Брайс, облиш гостю, до прибуття Фрескіна! — на порозі стояла старша жінка.

Вона боялась цього чоловіка, я відчувала її страх.

— Не смій мені вказувати! Поки Мюррея немає, я господар замку! — різко викрикнув Брайс, і от тільки тепер я дійсно злякалась, до мене нарешті дійшло, що це все не жарти, і мій добробут, залежить від цього чоловіка.

— Поговоримо завтра! — кинув мені Брайс, здається так його назвала жінка й вийшов.

Я з полегшенням видихнула й піднялась на ноги, щоб краще роздивитись мою рятівницю.

— Я чула як ти говорила до Брайса у великому залі! Дуже сміливо! Та так по дурному, раджу притримати язика, якщо хоч прожити до старості! — говорячи до мене голос жінки був не такий наляканий, як при зверненні до Брайса.

— Хто ви? — мене уже починає дратувати питати це в людей, а особливо не отримувати відповіді.

— Мене звати Гленна, я відповідаю в замку за прислугу, чистоту і їжу! Господар замку довіряє мені!

— Який зараз рік?

— Ти, мабуть, не тутешня! Й точно не з цих країв! І взагалі, щось з тобою не так! Та я відповім, зараз тисяча чотириста двадцять сьомий рік! А тепер лягай спати, Брайс сьогодні тебе не потривожить! — і жінка вийшла, залишивши мене сам на сам з сумними думками.

Тисяча чотириста двадцять сьомий! Це ж треба, так попасти? А головне, як з відси вибратись? Мабуть, спробую знову вивести символи на заході сонця біла західної стіни. З цими думками й заснула.
* * *
Прокинулась від поганого передчуття, а розплющивши очі й побачивши кімнату з кам'яними стінами, й маленьким вікном, на мене навалились спогади вчорашнього дня. Як я, хворий на всю голову археолог, послухавши невідомо кого у ресторані, вирішила випробувати свою долю й вивела невідомі символи на руці, власною кров'ю! Ну яка ж я ідіотка! Слів не підібрати, як жалкую про свій вчинок...

Та пізно докоряти й звинувачувати себе, потрібно спробувати повернутись.

У кімнаті було тьмяне дзеркало, й дивилася я в нього й бачила дівчину з переляканими очима, в брудному, зім'ятому одязі, з переплутаними білявим волоссям в якому була солома. Привівши себе до порядку як могла, як двері відчинились, зайшла жінка, вклонилася мені(чого б це раптом) й поклала на невеликий дерев'яний стіл(просто незграбно збиті дошки) глечик і глиняну тарілку, знову вклонившись вона поспішила покинути мене...

— Зачекайте! — не могла просто так її відпустити й нічого не дізнавшись — Я хочу вийти з цієї кімнати, прогулятись й роздивитись замок! Чому мене тут тримають?

Та мої слова налякали жінку. Чому? Уявлення не знаю, та в її очах з'явився страх і вона так швидко мене покинула, не забувши, правда двері зачинити на ключ.

Підійшла до дверей, кілька раз, марно спробувала відчинити, а потім присіла й вдивлялась в замок... Нічого складного, його я зможу відчинити, добре, що моя сумка з інструментами при мені.

Та спочатку поїм... У глечику було молоко, не те щоб я не любила молоко, та так пити, принюхалась, не кип'ячене навіть. Ні, сире не п'ю. Я у другому глечику була якась зернова каша, скуштувала, й не те щоб вона була смачною, та їсти можна.
Відчинила маленьким ножиком з набору двері, роздивилась по сторонах, в коридорі, нікого не було, дійшовши до сходів, почула голоси, особливо мені не сподобався злий голос Брайса, доведеться почекати, мені все одно потрібний захід сонця.

Ще раз мені приносили їду, та ж жінка, й добре, що вона не зрозуміла що двері відчинені, бо одразу засунула ключа в замок й перекрутила, та погано, що мене знову зачинили...
На вечерю, як я зрозуміла, була знову та ж каша, тільки на цей раз не молоко, а вода, я саме хотіла пити, дуже хотіла, хоч в кімнаті була вода, та я її уже випила.

Після не смачної вечері, знову відчинила двері, й попрямувала до низу, та голоси знову звучали, чого вони весь час там сидять? Та я до першого поверху не дійшла, звернула на другий, і в кінці довгого, коридору теж були сходи, ними й вийшла через невеликі двері, майже біля західної стіни, й мені неймовірно щастить, бо ніхто дорогою не зустрівся, особливо сторожі.

Сонце майже зайшло, тому я поспішила, й вставши на те ж місце, що і вчора, тільки у своєму часі, я своїм рятівним ножем, вивела символи, на пораненій руці, де уже красувались ці ж символи. Як боляче! Виступили сльози, та не було часу зволікати...

Символи виведені... Чекаю коли сонце збільшиться, стане неймовірне яскраве, мене затягне під землю... Та нічого такого не відбувалася... З моїх очей текли сльози, та уже не від болю, а відчаю, що я застрягла у цьому божевіллі, де мене тримають як прокажену у замкнутій кімнаті.

— Ти що тут робиш? — голос Брайса, впізнала одразу...
Він підійшов й не дочекавшись моєї відповіді, зловив за поранену ліву руку, і його цей факт, чомусь, ще більше розлютив...

І знову старий сценарій, мене силоміць, тягнуть в невідомому напрямку, я стараюсь вирвати свою руку, та марно, він як Термінатор.

— Відпустіть! Що ви робите? Я вільна людина!! — після останніх двох слів Брайс зупинився й розсміявся мені в обличчя.

— Відьмо, закрий рота, а то я тобі допоможу! — зовсім не сумнівалась, що він виконає свою погрозу.

Тому мовчала, й заговорила тільки тоді, коли зрозуміла, що мене тягнуть не у мою кімнату, а у підвал. Перед очима постала "леді зі стіни" і тепер жодних відмовок не може бути: "Що це просто збіг", "Що це не можливо".

На даний час все цілком можливо! Та єдине що мене заспокоювало, що леді була у сукні, а я у штанах і робочому халаті.

— Куди ви мене ведете?

— Там, де тобі місце!

Від моїх спроб вирватись, мене ще більше боліла поранена рука... А результатів нуль.

Брайс відчинив грати й зайшов разом зі мною в середину, а потім мою ліву руку, яка нестерпно боліла прикував у металеві кайдани...

— Відпустіть, я нічого не зробила! Та хто ти такий! Та щоб тебе!
Та він пішов, зачинив металеві грати й просто пішов, залишивши мене на холодному камінні... Виродок! Клятий варвар! Дикун!