Розділ 5. "Легенда"

Тільки у своїй кімнаті, я насмілилась витягти з кишені знахідку, пройшла до ванної й ретельно вимила від пилу й павутини. Знову повернулась до кімнати, сіла за стіл й зняла зі своєї шиї кулон, свій, який ніколи не знімала. І в моїх очах двоїлось...
Якби ж то... Краще б двоїлось... Бо перед мною було два ідентичних кулони, шматка метеорита у срібній сітці з однаковим ланцюжком. Як? Це не можливо, мій кулон в одиничному екземплярі, такий самий ніяк не міг бути у дівчини, що заживо була замурована у стіну, приблизно п'ятсот років тому!

Кров голосно пульсувала в жилах, я її чула й це мене також жахало...

Посидівши у німому зціпенінні пів години, нарешті змогла піднятись, й перекинути з фотоапарата на ноутбук фото, що зробила у злощасному замку, до якого мені зовсім не хотілось повертатись. Почаклувала у фотошопі й видрукувала те що вийшло. Символи, що видряпала дівчина(не хочу навіть у думках називати ту дівчиною собою) власною кров'ю.
Чому саме їх, чому не ім'я вбивці, чи своє, чи...

По тверезій логіці, ці символи мають бути дуже важливими раз намалювали саме їх! Та як я не намагалась відшукати їхнє значення в інтернеті, все марно...

З глибоким розчаруванням я спустилась в невеликий ресторанчик. В ресторані було пусто, жодної душі. Я присіла за столик біля стіни й продовжувала дивитись на знімки...

До мене безшумно підійшов чоловік зі стрункою поставою...
— Принесіть мені, будь ласка, чаю! — попросила я.

І чоловік зник, й за кілька хвилин повернувся з глиняним чайником із якого пахло травами...

— Звідки у вас ці символи? — запитав чоловік і взяв з моїх рук знімок.

— Ви знаєте, що вони означають? — щось мені зовсім не вірилось, що простий офіціант, може знати визначення...

— Не зовсім, та знаю як дізнатись! — повернулась до чоловіка й подивилась в його очі, зелені мов трава.

— Як?

— За легендою, біля західної стіни, коли сідає сонце, то ці символи виведені на руці власною кров'ю відкривають людині очі й ведуть її до власної долі, де б вона не була!

— Власної долі? Це як? Що за дивний термін? — нічого не зрозуміла...

Та відповіді не послідувало, офіціанта позаду мене не було...
Повернулись мої колеги, й ми разом вечеряли й вони ділились зі мною новими деталями, які вдалось вияснити поки я божеволіла в номері.

— Марті, ми таке дізнались! — почав із захопленням розповідати Нік.

А я чомусь уся напружилась в очікуванні поганих новин, для мене звісно.

— Ми комп'ютерною програмою відтворювали зовнішність "леді зі стіни"! І вона, як дві краплі схожа на тебе, просто ідентично! Ми навіть спідпоставили твої дані з медичної книги, і ваші параметри ідентичні...

Усі колеги прийнялись говорити про цей дивний збіг, а мені уже це все не було збігом, я все більше переконувалась, що у стіні похована заживо Я!

На це все вказувало, починаючи з моїх відчуттів, із дивними дежавю, що на кожному кроці мене переслідували, закінчуючи моїм кулоном на шиї "леді зі стіни"...

— Марті ти здорова? — схвильовано запитав професор.

— Так, все добре! — нічого не добре, все дуже погано.

— Ми навіть дізнались у місцевих цікаву легенду. В цьому замку у чотирнадцятому столітті правив клан Мюррей, до речі у цього клану дуже цікава історія. Бо засновник клану не шотландець, Фрескін з Фландрії, він був флагманським лицарем, одним з тих безжальних польових командирів, які були найняті норманами для заспокоєння Британії, після норманського завоювання Англії. Король Шотландії Девід І виховувався в атмосфері англійських звичаїв, прийшовши до влади, він наймав таких людей як Фрескін для утримання неспокійної країни Шотландії в покорі та спокою. І король найняв лицаря Фрескіна, подарував йому землі в західному Лотіані. У давні часи на півночі Шотландії було королівство піктів Морія. Назва королівства дійшла до нас гельскькою мовою – невідомо як називали його самі пікти. Земля колишнього королівства Морія теж була подарована Фрескіну з метою покласти край піктським традиціям і піктським династіям місцевих вождів.

— Нік, навіщо ти мені переповідаєш історію клану Мюррей? — мої нерви були на межі, тому я і зривалась на колезі, який з таким захопленням говорив.

— Слухай далі й не перебивай! За легендою Фрескін Мюррей зник, день перед весіллям із дочкою короля Шотландії Девіда першого! Розчинився у повітрі... Його шукали по всьому замку й цілій Шотландії, та жодних слідів...

— А до чого тут "леді зі стіни"?

— За тою ж легендою Мюррей не хотів одружуватись з дочкою короля, та відмовитись він не міг, мабуть, бо кохав леді, походження якої ніхто не знав і яка теж зникла без сліду... І ми думаємо, що у стіні, саме вона!

— Це ж тільки припущення, як і вся ця легенда! — висказала свою думку Ніку.

— Звісно легенда, та дуже романтична!

— Ніколасе, що ж тут романтичного, що Фрескін зник і скоріш за все його вбили, а його кохану замурували у стіні, й скоріше за все за наказом короля чи його дочки яка дізналась про зраду! — не має у цій легенді нічого романтичного...

Після годинних сперечань і обговорень легенди я втомилась і пішла до своєї кімнати, та по дорозі мені зустрілась місіс Франс, старенька власниця готелю...

— Місіс Франс, а де я можу знайти вашого офіціанта, щось не бачу його в ресторані?

— Офіціанта? Дорогенька, чоловіки офіціанти в мене не працюють! — так переконливо завірила мене старенька, наче я запитала щось нереальне.

— Але сьогодні у цьому ресторані мені подавав чай — чоловік! — не здавалась я.

— Це не можливо!

З цим і пішла я до своєї кімнати, бо здається хтось не при своєму розумі, і я не впевнена що це місіс Франс.
* * *
Сон, це тільки сон! Стверджую сама собі, та при тому події що кругом мене такі реалістичні й емоції що переживаю такі справжні...

Я на полі бою, кругом мене йде бій, люди в залізних латах і здоровенними мечами б'ються не на життя... Кругом стоїть такий гам, що вуха закладає, та я піднімаюся й натренованими рухами відбиваю удар меча, що наніс наді мною воїн. Та він знову атакує, й від сили його ударів у мене терпнуть руки... А захисні лати що на мені дуже важкі, і я не витримую натиску воїна й падаю...