Розділ 4. "Моторошна знахідка"

Летіти економ-класу із нахабними сусідами пристарілого віку з двох сторін, які загарбали весь вільний простір, скільки годин поспіль було важко. В котрий раз жалілась на свою вдачу! Ну чому мені не пощастило летіти поряд з красенем що сидить два крісла перед мною, як моїй колезі Ліні? Яка фліртує з ним і навіть здається вони домовились про зустріч в Единбурзі!
Ні, мені так не щастить...Я не улюблениця долі, Богів, чи будь кого... А жаль! Та як любила повторяти, моя мама, яка уже давно є янголом на небі, "Що пані доля, ще те стерво!".
І з цим її ствердженням я була згідна!

— Міс, у вас такий цікавий кулон? Просто не можу не запитати що це? — запитав старенький, сивий дідусь, мій сусід.

Перевела погляд на свій кулон, який був моєю гордістю! Це моя перша серйозна знахідка як археолога! З першої закордонної експедиції. Це було три роки тому, професор Джордан, взяв мене, замість захворілої колеги, яка на жаль таки не поправилась, і я залишилась в команді замість неї. Ми вели розкопки, в храмі серед Амазонських джунглів, розкопували стародавній храм... І там я знайшла ні, не рештки храму, а метеорит! Величезний, який за даними експертизи пролежав там три тисячі років. Він настільки унікальний, бо його ядро світло рожевого кольору, а маса майже сімсот кілограмів. Після досліджень в інституті, таємним образом, незаконним, шматочок метеоритного ядра дістався мені. Я так раділа, що не хотіла з ним розлучатись, тому мені на замовлення зробили зі цього шматочка кулон і я носила його на шиї не знімаючи. А ще кулон був дуже красивий, у тонкій срібній сітці і він змінював колір, на сонці був світло рожевий, а в ночі темно-рожевого кольору.

— Це шматочок метеору! — із затримкою відповіла я.

— Справді? Дуже цікаво...

Далі, я відповідала на запитання набридливого старого сусіда...

Прилетівши, нас уже чекав колега, доктор археологічних наук Гарісон, і він особисто мав відвезти нас до замку, де нас уже чекало наше спорядження й інструменти.

Найголовніше, це те, що ми не житимемо в наметах, не люблю це діло, тому що поблизу є чудовий невеликий готель і навіть з харчуванням, після почутого вся команда, а це сім чоловік, були приємно здивовані й дуже раді. Бо немає нічого кращого, як після цілого дня праці, прийняти гарячу ванну, ситно повечеряти смачною їжею і лягти спати на м'яке ліжко.

Швидко залишивши валізи у готелі, ми продовжили нашу дорогу пішки, всі хотіли розім'яти ноги після довгого перельоту і звісно насолодитись краєвидами.

Замок височів над містом, його важко було не побачити, він такий великий та дивовижний, що я хоч і бачила безліч фотографій, все одно розкрила рота. А коли ми підійшли до головної стіни, такої високої то перше що я зробила, це поставила на неї руку й ніжно погладила, не знаю чому, та мені здалось, що замок дихає, що він живий і навіть вітається зі мною, як зі старою знайомою. Дивне відчуття ще довго мене не покидало.

Замок розташований на вершині вулканічної скелі The Castle Rock. Три сторони захищені стрімчаками, й доступ до Замку обмежений крутою дорогою на четвертому (східному) боці.
Історично тут було озеро на північному боці замку, називалося Nor Loch.

Жаль, що озеро не збереглось до нашого часу... Я сумно подивилась на місце де воно колись було.

Озеро було висушено під час епохи Георгів коли побудували Нове місто Единбурга, у цей час Замок втратив більшу частину своєї захисної ролі й озеро використовувалося як колектор.

Далі підійшла до каплиці що була найстарішим будинком в Замку і в усьому Единбурзі — каплиця St. Margaret's Chapel(на честь Св. Маргарити), датована початком XII століття.
Доторкнулася до будівлі, і знову щось в середині мене кольнуло... Досі невіданні відчуття... Щось схоже з дежавю...
"Марті, тобі треба перепочити, поспати, а то переліт, погано на тебе вплинув". Проговорила сама до себе в думках.
І походивши територією замка ще годину, разом зі всіма повернулась до готелю.
* * *
Не було спекотно, тому ми з легкістю працювали на свіжому, чистому повітрі, яке я глибоко вдихала з ароматом історії та старовини, подій минулих літ, що пережив замок...

Так багато битв проходило під неприступними стінами, як і на самій території, безліч раз, замок був захоплений і в осаді. І безліч смертей, й літр крові пролито на цій землі... Як і в кожному замку.

Спочатку ми проводили комп'ютерну діагностику георадаром, й виявили у ґрунті на глибині двадцяти метрів скупчення каміння під західною стіною. Нові підземні ходи, що висвітлювались як пустоти. Один тунель вів у глиб скали.

Наступний весь тиждень єдине що ми знаходили копаючи, це кістки воїнів що полягли, особливо їх було багато під тою ж західною вежею. Про яку існує легенда... Шістсот років тому, у цій вежі тримали повстанців, які намагалися захопити замок, та їхні спроба виявилась невдалою...Їх спіймали й після тижневих тортур їх скинули з вежі, за оповідями їх було понад сто. А їхнього лідера мали покарати п'ятдесятьма ударами палкою на центральній площі.

Та найдивніше те, що лідер повстання, переживи тижневі тортури, п'ятдесят ударів палкою й вижив! Зміг утекти від своїх катів і сторожів й організувати нове повстання, і таки отримав свободу й помер у бою вільною людиною!

Про його волю до свободи співають у піснях.

Професор скликав нараду, на якій ми мали обговорити подальші дії, адже нас цікавили не кістки, а сліди Каменя долі! Так, знаю, ми наче з фільму "Бібліотекарі"...

— Колеги, з понеділка ми обстежимо стіни замку, може вдасться знайти щось у середині.

Усі погодились з професором Джорданом, бо набридло копирсатись у землі й витягати з неї кістки й знаряддя воїнів. Хотілося більшого!

І вже першого дня нам пощастило, у підвальному приміщенні замку ми знайшли у стіні пустоту. Навіть не потрібно було приладів, щоб зрозуміти, що ця стіна розбиралася й заново мурувалася, бо каміння, на тій ділянці, були трішки іншими. Стіна не була опорною, та ми все одно обережно, крок за кроком, забирали каміння, щоб побачити що в середині.
Та розчаруванню нашому не було меж, знову кістки!
Та на цей раз це була жінка, одяг зберігся, сукня невідомого кольору, що не дивно...