31 Дамір

Я знаю цей момент.

Ту секунду, коли ще можна зробити крок назад.
І ту — коли вже ні.

Вона стоїть навпроти мене, трохи розгублена, з келихом у руці, з теплом у щоках і блиском у погляді. Шампанське робить її сміливішою, але не вульгарною — просто відкритішою. І це найнебезпечніше.

Я цілував багатьох жінок.
Але так — давно нікого.

Її губи ще пам’ятають бульбашки. Солодкий виноградний присмак змішується з її власним — теплим, живим. Коли я торкаюся її знову, мене ніби коротить. Вона не відповідає як досвідчена жінка. Вона відповідає як та, що відчуває все надто гостро. Її руки нерішучі, але щирі. Вона тягнеться до мене, ніби боїться втратити опору.

І я стаю цією опорою.

Моя долоня лягає їй на талію — не для того, щоб притиснути. Щоб втримати. Вона робить маленький крок ближче, і я відчуваю її тілом. Її тепло. Її дихання. Той тонкий запах — не парфумів, а шкіри, волосся, нічного повітря, яке вона принесла з собою.

Мене накриває.

Не бажанням — хвилею.

Я злюся на себе за те, що це відбувається. За те, що я знаю всі ризики, всі імена, всі домовленості. За те, що в моєму житті є Сніжана, контракти, Тарасов, об’єднання бізнесів. За те, що я дорослий чоловік, який мав би тримати себе в руках.

Але її емоції — як вогонь. Вони не агресивні. Вони теплі. І я в них горю.

Вона відсторонюється на мить, дивиться на мене широко відкритими очима, і я бачу в них не гру. Не розрахунок. Там чиста ейфорія. Та сама, яку не підробиш.

— Дамір… — каже вона тихо.

І я більше не думаю.

Я нахиляюся до неї знову. Повільно. Даючи їй шанс зупинити мене. Вона не зупиняє.

Її губи розкриваються під моїми, і поцілунок стає глибшим. М’якшим. Іншим. Вона тремтить — ледь помітно, але я це відчуваю. Її пальці стискають мою сорочку, ніби вона боїться впасти.

Я проводжу великим пальцем по її щоці, по лінії щелепи. Вона заплющує очі, і в цю мить я розумію, наскільки вона довіряє.

Це б’є сильніше за будь-яку сексуальну провокацію.

Я притискаю її до себе — обережно, але вже без дистанції. Її лоб торкається моїх грудей, і я чую, як швидко б’ється її серце. Вона дихає мені в шию, і від цього в мене темніє в голові.

Я дурію від цього.

Від того, як вона пахне.
Від того, як вона торкається.
Від того, що вона поруч і не ховається.

Я веду її до дивану — не різко, не тягну. Просто направляю, тримаючи за руку. Вона йде за мною без спротиву. Сідає, дивиться вгору, і в цьому погляді стільки відкритості, що я на секунду завмираю.

— Ти впевнена? — питаю тихо.

Вона киває.

І я знаю: вона не про «впевненість». Вона про «хочу».

Я сідаю поруч. Між нами кілька сантиметрів, які здаються цілою прірвою. Я скорочую їх. Вона кладе голову мені на плече, і цей жест ламає мене остаточно.

Я обіймаю її.

Не як чоловік обіймає жінку.
Як чоловік обіймає щось крихке, що випадково опинилося в його руках.

Вона піднімає голову, наші лоби торкаються. Її очі блищать.

— Мені так добре з тобою, — каже вона.

Ці слова не про секс.

Вони про присутність.

Я цілую її повільно, довго, ніби намагаюся запам’ятати. Вона відповідає вже сміливіше. Її тіло тягнеться до мого, і я відчуваю, як напруга проходить крізь мене, як струм.

Я знаю, що завтра буду шкодувати.
Я знаю, що це ускладнить усе.
Я знаю, що межі стерлися.

Але зараз — ніч.
Зараз — її губи.
Зараз — її тепло під моїми руками.

І я дозволяю собі впасти в це.

Не тому, що можна.

А тому, що вже неможливо інакше.

Ми не поспішаємо.

Це не той момент, коли зривають одяг і губляться в бажанні. Це повільно. Обережно. Ніби обидва не до кінця віримо, що маємо право бути тут.

Естер сидить поруч, притулившись до мене плечем. Її тіло тепле, довірливе. Вона не напружується, не грає — просто є. Її дихання рівне, трохи прискорене. Вона час від часу торкається мене — несвідомо, легко, пальцями по рукаву, по зап’ястку, ніби перевіряє, чи я не зник.

Я проводжу долонею по її спині. Відчуваю, як вона здригається — не від страху, від чутливості. Її шкіра тонка, реагує на кожен дотик. Вона піднімає на мене очі — темні, вологі, такі відкриті, що в грудях щось неприємно стискається.

Я цілую її знову. Не глибоко. Не наполегливо. Просто торкаюся губами її губ, її щоки, кутика рота. Вона відповідає так, ніби кожен поцілунок — подія. Ніби вона проживає його повністю.

І від цього мені стає дивно.

Я звик до іншого.

До жінок, які знають, що роблять.
До рухів без пауз.
До близькості без тремтіння.

Естер — не така.

Вона повільна. Трохи розгублена. Надто чесна в реакціях.

Я допомагаю їй лягти зручніше, підтримую за плечі, щоб вона не напружувалася. Вона дозволяє. Довіряє моїм рукам, як довіряють водієві вночі — не думаючи, просто їдучи.

Коли моя долоня ковзає нижче, вона тихо зітхає і на секунду заплющує очі.

І тоді я бачу це.

Маленьку родинку на її грудях.

Темну крапку на світлій шкірі.

Мене ніби хтось штовхає зсередини.

Така сама.

Абсолютно така сама була у Сніжани.

У тому самому місці.

Я завмираю на частку секунди. Настільки коротку, що Естер цього не помічає. Але мій мозок уже працює.

Чому?

Чому вони так схожі?

Руде волосся, форма губ, ця родинка… Наче хтось узяв один образ і зробив дві версії. Багату й бідну. Холодну й теплу. Контроль і довіру.

Мене це муляє.

Не містично — практично. Як невдалий збіг, який не вписується в логіку.

Я відганяю думку. Не зараз.

Естер тягнеться до мене, кладе долоню мені на груди, ніби шукає опору. Її пальці теплі. Серце б’ється швидко.

Я притискаю її до себе трохи ближче.

Вона видихає мені в шию.

І я знову повертаюся в момент.

Я чоловік.