30 Естер

Я намагаюся зайняти себе чимось корисним — витираю стільницю, перекладаю чашки, роблю вигляд, що мені байдуже. Але виходить погано. Всередині все ще гуде після його погляду, після короткого «ти сьогодні гарно виглядаєш», після цілого дня, в якому його було замало.

Дамір проходить повз, зупиняється, повертається.

Дивиться на мене уважно. Не поверхово — так, ніби бачить більше, ніж я хотіла б показати.

— Ти якась… загублена, — каже він тихо. Не як докір. Як спостереження.

Я знизую плечима.

— Просто втомилась.

Він не одразу відповідає. Кілька секунд мовчить, ніби зважує щось у собі.

А потім каже це так, ніби мова про щось зовсім буденне:

— Одягайся. Поїхали.

Я дивлюся на нього з кухні, з рушником у руках, і не одразу розумію, що це не жарт.

— Куди?

Він знизує плечима.

— Покажу.

І цього достатньо.

Я переодягаюся швидко, трохи нервово. Не знаю, що вдягти — не «красиво», не «правильно». Просто те, в чому мені зручно. Волосся збираю на ходу, ловлю себе на тому, що перевіряю відображення у дзеркалі довше, ніж зазвичай.

В машині тихо. Місто за вікном інше — без денного шуму, без поспіху. Світло ліхтарів розмазується по асфальту, люди трапляються рідко, ніби всі домовилися залишити цю ніч нам.

Дамір веде спокійно. Однією рукою. Друга лежить на кермі так впевнено, що мені чомусь стає безпечно.

Я не питаю більше нічого.

Ми їдемо довго. За центр. Потім знову ближче до нього. Я впізнаю будівлю не одразу. Лише коли машина зупиняється, бачу знайомий фасад — музей. Той самий, повз який я проходила сотні разів і жодного разу не заходила.

— Він же зачинений, — кажу я.

— Для всіх, — відповідає він.

Виходить з машини, обійшовши її, відчиняє мені дверцята. Я ступаю на бруківку і відчуваю, як у грудях піднімається дивне хвилювання — як перед чимось забороненим.

Всередині тихо. Настільки, що чути власні кроки. Охоронець киває Даміру, відводить погляд. Я йду поруч і намагаюся не показувати, як сильно мене це вражає.

Тут пахне каменем і старими стінами.

Ми повільно йдемо залами. Картини дивляться на нас з темряви, скульптури мовчать, як свідки чужого життя. Я зупиняюся біля великого полотна — не знаю, хто автор, не знаю назви, але воно чіпляє.

— Тобі подобається? — питає він.

— Так… — відповідаю чесно. — Я ніколи не була тут.

Він дивиться на мене уважніше.

— Серйозно?

Я киваю.

— У нас не дуже ходять по музеях. Завжди знаходяться важливіші справи.

Він нічого не каже. Просто стає поруч. Так близько, що я відчуваю тепло його плеча.

Ми мовчимо. І це не ніяково. Це… правильно.

Я ловлю себе на тому, що хочу торкнутися його руки. Просто перевірити, чи він справжній. Але стримуюсь.

Ми переходимо в інший зал. Там великі вікна, і місто видно як на долоні — темне, з поодинокими вогниками. Я підходжу ближче до скла.

— Красиво, — кажу.

— Ти краще виглядаєш, ніж картини, — відповідає він тихо.

Я обертаюся.

І от тут мене накриває.

Його погляд не хижий. Не владний. Він просто… присутній. Спрямований на мене цілком. Без поспіху. Без вимоги.

У мене пересихає в роті.

— Дамір… — починаю, і не знаю, що хотіла сказати.

Він робить крок ближче.

Між нами тепер менше метра.

Я відчуваю, як серце б’ється десь у горлі. Як у животі з’являється знайоме тремтіння. Як тіло реагує раніше за думки.

— Тобі добре? — питає він.

Я киваю. Занадто швидко.

— Дуже.

І це правда.

Бо я стою в зачиненому музеї посеред ночі. Поруч зі мною чоловік, який може дозволити собі такі речі. Якась частина мене розуміє, що це не про мистецтво. Це про те, що він показує мені світ, у який я сама ніколи б не зайшла.

Він простягає руку і легко торкається моїх пальців.

Я не відсмикую.

Навпаки — дозволяю йому взяти мою руку в свою.

І від цього простого жесту мене прошиває струмом.

Ми стоїмо так кілька секунд. Можливо, довше. Я втрачаю відчуття часу.

Мені хочеться сміятися. Плакати. Притиснутися до нього. Сказати щось дурне.

Натомість я просто дивлюся на нього і думаю: якби не ти, я б ніколи тут не була.

І ця думка чомусь стає важливішою за все інше.

Я просто знаю, що поруч із ним світ стає більшим.
А я — живішою.

І цього вже достатньо, щоб мені захотілося більше.

Ми виїжджаємо в місто, і воно приймає нас мовчки.

Вночі все інше. Дороги ширші, будинки нижчі, небо ближче. Ліхтарі ковзають по лобовому склу, як золоті рибки, а світло реклам і вітрин розмазується по асфальту, ніби хтось пролив фарбу.

Дамір їде повільно, без різких рухів. Машина ковтає кілометри м’яко, майже ніжно. Я притуляюся лобом до холодного скла і дивлюся, як місто пропливає повз, і ловлю себе на дивному відчутті — ніби я не тут. Ніби це не моє життя, а чийсь фільм, у який мене випадково пустили.

— Тут гарно, — кажу я, більше собі, ніж йому.

— Тут завжди так, — відповідає він. — Просто вдень цього не помічаєш.

Він показує мені набережну, старі будинки з ліпниною, міст, під яким темна вода тримає відбитки вогнів. Я не знаю назв вулиць, не орієнтуюся в маршрутах, але мені й не треба. Я просто їду поруч із ним і дозволяю собі бути пасажиркою — не тільки в машині.

Ми зупиняємося біля маленької цілодобової кав’ярні. Не модної. Не інстаграмної. Просто теплої.

Він виходить першим, зачиняє мої дверцята, і я чомусь усміхаюся від цього жесту, ніби мені знову сімнадцять.

За кілька хвилин він повертається з двома стаканами.

— Гарячий шоколад, — каже. — З маршмелоу. Ти виглядала так, ніби саме цього хочеш.

Я беру стакан і обпікаю пальці.

— Дякую.

Маршмелоу повільно тануть зверху, утворюючи солодку піну. Я роблю ковток і відчуваю, як тепло розливається всередині — по горлу, по грудях, далі, аж до живота.