Розділ 13

Естер

Я прокидаюся раніше, ніж треба. Не від шуму, не від будильника — від відчуття, що щось важливе вже сталося, а я ще не встигла зібратися.

У домі тихо. Ранок тут інший, ніж у нас вдома: без криків, без поспіху, без запаху підгорілої кави. Я швидко вмиваюся, дивлюся на себе в дзеркало і раптом ловлю дивну думку — а раптом він мене зараз побачить. Ця думка приходить першою, ще до того, як я встигаю її злякатися.

Я вдягаюся довше, ніж зазвичай. Не красиво — уважно. Ніби вибір футболки може щось змінити.

На кухні він уже є.

Дамір стоїть біля кавомашини, зосереджений, зібраний, ніби нічого в цьому домі не відбувалося вчора. Його сорочка ідеально випрасувана, волосся вкладене. Він не дивиться одразу на мене — і від цього в грудях чомусь порожніє.

— Доброго ранку, — каже він, рівно. Він десь не тут. Про що думає? 

— Доброго, — відповідаю я і чую власний голос надто гучним.

Він киває, бере чашку, щось перевіряє в телефоні. Між нами — стіл. Повітря. Дистанція. Я не знаю, куди подіти руки, і хапаюся за чайник, хоча він порожній.

— Сьогодні буду пізно, — каже він, ніби між іншим. — Справи. Твій “батько” їде до друзів в Харків. Пару днів його не буде. 

От і все.

Ні «як ти».
Ні «чи виспалась».
Ні погляду довше, ніж на секунду.

І чомусь саме це чіпляє сильніше, ніж учорашній поцілунок.

Він проходить повз — близько. Занадто близько. Я відчуваю його запах і ловлю себе на тому, що затримую дихання. На мить його рука торкається мого плеча — випадково, зовсім незначно. Він поправляє моє руде пасмо.

— Не застудися, як будеш виходити на вулицю. — кидає він на ходу.

І йде.

А я стою і дивлюся йому вслід, відчуваючи, як щоки палають, а серце б’ється швидше, ніж треба для звичайного ранку.

День тягнеться дивно. Я намагаюся зайняти себе: прибираю, готую, читаю щось, але думки постійно повертаються до одного. Чи він згадає про мене? Чи подумає? Чи я — просто частина цього дому, як меблі?

Я ловлю себе на тому, що перевіряю телефон. Без причини. Просто так.

Нічого.

Це смішно. Я знаю.
Але від цього не легше.

До вечора я вже зла на себе. За ці думки. За це чекання. За те, що він займає в голові більше місця, ніж має право.

Коли двері нарешті відчиняються, я здригаюся.

Він заходить у дім втомлений, злегка розхристаний, але все такий же зібраний. Зупиняється, коли бачить мене.

Дивиться.

Довше, ніж зранку. Уважніше. Ніби справді бачить.

— Ти сьогодні… — він замовкає на секунду. — Гарно виглядаєш.

У мене всередині ніби щось різко перевертається.

— Дякую, — кажу я тихо.

Він усміхається — ледь помітно — і йде далі, знімаючи піджак, повертаючись до своїх думок, справ, дорослого життя.

А я залишаюся стояти, відчуваючи, як мене накриває хвилею.

Не любов’ю.
Не розумінням.
А чистою, пульсуючою ейфорією від того, що він звернув увагу.

Я притуляюся спиною до стіни і раптом усвідомлюю страшну річ:
мені цього мало.
Мені хочеться ще.

Ще одного погляду.
Ще одного дотику.
Ще одного слова, сказаного не всім, а мені.

І десь у цій думці, ще не названій, ще не усвідомленій,
я роблю перший крок туди, звідки вже не так просто повернутися.

Я намагаюся зайняти себе чимось корисним — витираю стільницю, перекладаю чашки, роблю вигляд, що мені байдуже. Але виходить погано. Всередині все ще гуде після його погляду, після короткого «ти сьогодні гарно виглядаєш», після цілого дня, в якому його було замало.

Дамір проходить повз, зупиняється, повертається.

Дивиться на мене уважно. Не поверхово — так, ніби бачить більше, ніж я хотіла б показати.

— Ти якась… загублена, — каже він тихо. Не як докір. Як спостереження.

Я знизую плечима.

— Просто втомилась.

Він не одразу відповідає. Кілька секунд мовчить, ніби зважує щось у собі.

А потім каже це так, ніби мова про щось зовсім буденне:

— Одягайся. Поїхали.

Я дивлюся на нього з кухні, з рушником у руках, і не одразу розумію, що це не жарт.

— Куди?

Він знизує плечима.

— Покажу.

І цього достатньо.

Я переодягаюся швидко, трохи нервово. Не знаю, що вдягти — не «красиво», не «правильно». Просто те, в чому мені зручно. Волосся збираю на ходу, ловлю себе на тому, що перевіряю відображення у дзеркалі довше, ніж зазвичай.

В машині тихо. Місто за вікном інше — без денного шуму, без поспіху. Світло ліхтарів розмазується по асфальту, люди трапляються рідко, ніби всі домовилися залишити цю ніч нам.

Дамір веде спокійно. Однією рукою. Друга лежить на кермі так впевнено, що мені чомусь стає безпечно.

Я не питаю більше нічого.

Ми їдемо довго. За центр. Потім знову ближче до нього. Я впізнаю будівлю не одразу. Лише коли машина зупиняється, бачу знайомий фасад — музей. Той самий, повз який я проходила сотні разів і жодного разу не заходила.

— Він же зачинений, — кажу я.

— Для всіх, — відповідає він.

Виходить з машини, обійшовши її, відчиняє мені дверцята. Я ступаю на бруківку і відчуваю, як у грудях піднімається дивне хвилювання — як перед чимось забороненим.

Всередині тихо. Настільки, що чути власні кроки. Охоронець киває Даміру, відводить погляд. Я йду поруч і намагаюся не показувати, як сильно мене це вражає.

Тут пахне каменем і старими стінами.

Ми повільно йдемо залами. Картини дивляться на нас з темряви, скульптури мовчать, як свідки чужого життя. Я зупиняюся біля великого полотна — не знаю, хто автор, не знаю назви, але воно чіпляє.

— Тобі подобається? — питає він.

— Так… — відповідаю чесно. — Я ніколи не була тут.

Він дивиться на мене уважніше.

— Серйозно?

Я киваю.

— У нас не дуже ходять по музеях. Завжди знаходяться важливіші справи.