29 Естер

Я прокидаюся раніше, ніж треба. Не від шуму, не від будильника — від відчуття, що щось важливе вже сталося, а я ще не встигла зібратися.

У домі тихо. Ранок тут інший, ніж у нас вдома: без криків, без поспіху, без запаху підгорілої кави. Я швидко вмиваюся, дивлюся на себе в дзеркало і раптом ловлю дивну думку — а раптом він мене зараз побачить. Ця думка приходить першою, ще до того, як я встигаю її злякатися.

Я вдягаюся довше, ніж зазвичай. Не красиво — уважно. Ніби вибір футболки може щось змінити.

На кухні він уже є.

Дамір стоїть біля кавомашини, зосереджений, зібраний, ніби нічого в цьому домі не відбувалося вчора. Його сорочка ідеально випрасувана, волосся вкладене. Він не дивиться одразу на мене — і від цього в грудях чомусь порожніє.

— Доброго ранку, — каже він, рівно. Він десь не тут. Про що думає? 

— Доброго, — відповідаю я і чую власний голос надто гучним.

Він киває, бере чашку, щось перевіряє в телефоні. Між нами — стіл. Повітря. Дистанція. Я не знаю, куди подіти руки, і хапаюся за чайник, хоча він порожній.

— Сьогодні буду пізно, — каже він, ніби між іншим. — Справи. Твій “батько” їде до друзів в Харків. Пару днів його не буде. 

От і все.

Ні «як ти».
Ні «чи виспалась».
Ні погляду довше, ніж на секунду.

І чомусь саме це чіпляє сильніше, ніж учорашній поцілунок.

Він проходить повз — близько. Занадто близько. Я відчуваю його запах і ловлю себе на тому, що затримую дихання. На мить його рука торкається мого плеча — випадково, зовсім незначно. Він поправляє моє руде пасмо.

— Не застудися, як будеш виходити на вулицю. — кидає він на ходу.

І йде.

А я стою і дивлюся йому вслід, відчуваючи, як щоки палають, а серце б’ється швидше, ніж треба для звичайного ранку.

День тягнеться дивно. Я намагаюся зайняти себе: прибираю, готую, читаю щось, але думки постійно повертаються до одного. Чи він згадає про мене? Чи подумає? Чи я — просто частина цього дому, як меблі?

Я ловлю себе на тому, що перевіряю телефон. Без причини. Просто так.

Нічого.

Це смішно. Я знаю.
Але від цього не легше.

До вечора я вже зла на себе. За ці думки. За це чекання. За те, що він займає в голові більше місця, ніж має право.

Коли двері нарешті відчиняються, я здригаюся.

Він заходить у дім втомлений, злегка розхристаний, але все такий же зібраний. Зупиняється, коли бачить мене.

Дивиться.

Довше, ніж зранку. Уважніше. Ніби справді бачить.

— Ти сьогодні… — він замовкає на секунду. — Гарно виглядаєш.

У мене всередині ніби щось різко перевертається.

— Дякую, — кажу я тихо.

Він усміхається — ледь помітно — і йде далі, знімаючи піджак, повертаючись до своїх думок, справ, дорослого життя.

А я залишаюся стояти, відчуваючи, як мене накриває хвилею.

Не любов’ю.
Не розумінням.
А чистою, пульсуючою ейфорією від того, що він звернув увагу.

Я притуляюся спиною до стіни і раптом усвідомлюю страшну річ:
мені цього мало.
Мені хочеться ще.

Ще одного погляду.
Ще одного дотику.
Ще одного слова, сказаного не всім, а мені.

І десь у цій думці, ще не названій, ще не усвідомленій,
я роблю перший крок туди, звідки вже не так просто повернутися.