28 Дамір

— Абсолютно, — відповідає Тарасов. — Я не молодшаю. Мені важливо знати, що справа, яку я будував, залишиться в правильних руках. І що моя донька — теж.

Він робить паузу, потім усміхається ледь помітно.

— Я спокійний, коли думаю про вас разом.

Це звучить як благословення. І як контракт водночас.

Я киваю. Повільно. Обдумано.

— Для мене це велика честь, — кажу я. — І відповідальність.

Він задоволено зітхає. Ніби скинув тягар, який давно носив.

— От і добре, — каже. — Значить, найближчим часом почнемо готуватися. Без поспіху. Але й без затягування. Я не люблю, коли життя відкладають.

Я ловлю себе на відчутті торжества. Чистого, майже професійного.
Все зійшлося.
Роль зіграна.
Довіра отримана.
Наступний рівень — відкритий.

І лише десь на самому дні цієї перемоги щось ледь ворушиться.

Я думаю про кухню. Про запах голубців. Про руде волосся, яке миготіло в світлі ламп. Про те, як легко вона вписалася в картину, яку створювали роками без неї.

— Я радий, що ми на одній хвилі, — каже Тарасов, підводячись. — Мені давно не було так… правильно.

Я теж встаю.

— Тоді домовилися, — відповідаю.

Ми тиснемо руки. Міцно. По-діловому. По-родинному.

І в цю мить я чітко розумію: тепер це вже не просто план.
Це історія, яка має продовження.

Питання лише в тому, чи всі в ній знають свою справжню роль.

Тарасов не сідає назад у крісло. Він відходить до вікна, ніби йому раптом стає замало повітря. Світло з саду лягає на його плечі нерівно, підкреслює втому, яку він зазвичай ховає за костюмами й холодною іронією.

— Даміре… — каже він повільніше, ніж раніше. — Є ще дещо. І це вже не для протоколу.

Я мовчу. Інтуїція напружується, як перед ударом.

— Ти, мабуть, не знаєш, — продовжує він, не обертаючись, — від чого померла моя дружина.

Я не відповідаю. Не з ввічливості — з розуміння, що зараз не час для слів.

— Нам довго не вдавалося мати дітей, — каже він. — Роки. Лікарі, надії, обіцянки. Вона… — пауза. — Вона дуже цього хотіла. Більше за мене, якщо чесно. Я тоді ще думав, що життя і так повне. Бізнес, подорожі, свобода. А для неї це було питання сенсу.

Він стискає склянку так, що кісточки пальців біліють.

— У неї була рідкісна патологія, — каже тихо. — Репродуктивна. Таке не одразу діагностують. Кожна вагітність — як лотерея. І кожна втрата — як маленька смерть.

Я відчуваю, як у кімнаті стає густіше. Наче слова осідають у повітрі.

— Ми втратили… — він зупиняється, ковтає. — Я навіть не знаю, скільки. Вона вела календар. Я — ні. Я не міг дивитися.

Він нарешті обертається до мене. Вперше за весь час — без захисту.

— Коли народилася Сніжана, я думав, що все. Ми перемогли. Що далі буде тільки життя.

Він гірко усміхається.

— А потім моя дружина почала згасати. Повільно. Ускладнення, операції, гормони. Вона трималася за доньку так, ніби та була якорем. А я…

Він замовкає. Довго.

— А я шукав винних, — каже нарешті. — І знаєш, кого я ними зробив?

Я знаю відповідь ще до того, як він її вимовляє.

— Сніжану, — каже він. — Дитину. Немовля. Я дивився на неї і думав, що якби не вона, моя дружина була б жива.

Ці слова не звучать голосно. Вони падають. Важко. Без можливості відкотити назад.

— Я цього ніколи їй не казав прямо, — додає він швидко, ніби виправдовується. — Але діти відчувають. Вони завжди відчувають, коли їх… не люблять так, як мали б.

У мене стискається щелепа. Я мовчу. Це єдине правильне.

— Я був жорсткий, — продовжує Тарасов. — Вимогливий. Холодний. Я виховував її, як проект. Як компенсацію. І тільки тепер… — він махає рукою, ніби не знаходить слів. — Тільки тепер розумію, яку ношу на неї поклав.

Він опускається в крісло важко, ніби раптом постарів на кілька років.

— Коли я бачу її зараз… — каже він тихіше. — Спокійнішу. Живішу. Не зламану. Я думаю: може, я ще не все зруйнував.

Він дивиться на мене пильно. Не як бізнесмен. Як батько, який запізнився.

— Тому для мене важливо, щоб поруч із нею був чоловік, який не зробить з неї винну ще раз, — каже він. — Я не витримаю думки, що передам її з одних холодних рук в інші.

У грудях у мене щось боляче зсувається. Не страх. Не радість. Щось третє. Важке.

— Я… — починаю, але зупиняюся. Слів справді замало.

— Я знаю, — перебиває він. — Ти не зобов’язаний мені нічого обіцяти. Я просто хотів, щоб ти знав, чому для мене це так важливо. Чому я так тримаюся за ідею сім’ї, навіть якщо сам у ній багато зіпсував.

Він проводить рукою по обличчю, ніби стирає втому.

— І чому я тепер живу з почуттям провини, — додає. — Щодня.

Я встаю повільно. Підходжу ближче, але не надто. Даю йому простір зберегти гідність.

— Ви не можете змінити минуле, — кажу нарешті. — Але ви можете не зламати теперішнє.

Він дивиться на мене довго. Потім киває.

— Саме тому я й довіряю тобі, Даміре.

Я теж киваю. Бо не очікував цієї сповіді. 

Тарасов довго мовчить. Так довго, що тиша починає тиснути фізично, ніби хтось повільно підкручує гайку. Я вже думаю, що він сказав усе, коли він раптом знову піднімає голову.

— І ще одне, Даміре, — каже він, майже без інтонації. — Те, що ти маєш знати. Як чоловік.

Я насторожуюся. Не тому, що боюся — тому, що відчуваю: далі буде точка неповернення.

— Сніжана успадкувала хворобу матері.

Слова звучать сухо. Медично. Але між ними — прірва.

— Не повністю, — продовжує він. — Не в тій формі, яка вбила мою дружину одразу. Але достатньо, щоб кожна потенційна вагітність була… — він шукає слово, — …ризиком. Реальним. Таким, що може її вбити.

У мене стискається живіт. Не образно — буквально.

— Лікарі казали їй це ще змолоду, — каже він. — Дуже прямо. Без романтики. Без «може якось». Або жорсткий контроль і постійні обстеження, або… ніколи.