26 Естер

Вечеря майже готова.

Голубці доходять під кришкою — тихо, терпляче, як люди, що звикли чекати. Соус загус, запах капусти й м’яса обіймає кухню так щільно, що в цьому домі раптом стає менше мармуру і більше життя. Я знімаю кришку, швидко пробую соус — гарячий, правильний. Серце трохи заспокоюється, ніби я все ж знаю, що роблю.

Телефон лежить поруч, екран світиться. Я роблю фото — обережно, щоб було видно і голубці, і пару, що піднімається. Вибираю кут, як мама вчила: «Не просто їжу знімай, а настрій». Надсилаю їй і усміхаюся сама собі. Це моя маленька ниточка додому.

Я чекаю Даміра.

Не думаю про нього навмисне — він просто десь поруч у голові, як фоновий шум міста. Я знаю, що він має з’явитися. Що він зайде, побачить каструлі, може скривиться, може промовчить. Я до цього готова.

Але заходить не він.

Кроки важкі, неквапні. Інші. Я обертаюся й бачу Тарасова. Він зупиняється у дверях кухні, не заходить одразу, ніби не впевнений, що має на це право. На ньому домашний светр, трохи втомлений вигляд, очі уважні — не холодні, а зосереджені.

— Ти готуєш? — питає він, і в голосі більше подиву, ніж докору.

Я ковтаю повітря. Ось він. Тест, до якого я не готувалася.

— Так, — кажу спокійніше, ніж почуваюся. — Вирішила зробити вечерю.

Він робить крок уперед, вдихає запахи, дивиться на плиту, на каструлю, на мене — так, ніби вперше бачить усе це разом.

— І таку складну страву? — уточнює. — Тут же… — він робить невизначений жест рукою. — Час. Клопіт.

Я усміхаюся. Не тією усмішкою, якою грають роль, а тією, що з’являється сама.

— Ти давно не був в Україні, — кажу. — Я подумала… ну, що тобі буде приємно. Щось наше. Домашнє.

Це звучить правдоподібно. Майже правдою.

Він дивиться на мене довше, ніж потрібно для ввічливості. І в його погляді щось зсувається. Ніби картинка, до якої він звик, раптом перестає бути пласкою.

— Приємно, — каже нарешті. — Дуже. Я… не пам’ятаю, коли востаннє їв таке не в ресторані.

Він заходить на кухню повністю, стає біля столу, кладе долоні на край стільниці. Йому тут трохи тісно — не простором, а самою сценою. Ніби кухня не його територія.

— Ти ж раніше не… — він замовкає. — Ти ж не готувала.

Я відчуваю, як у грудях щось м’яко стискається.

— Раніше я просто не звертала на це уваги, — кажу обережно. — Здавалося, що все це… другорядне.

Він слухає. Не перебиває.

— А останнім часом мені раптом захотілося, щоб удома було інакше, — продовжую. — Не ідеально. А… живо. Щоб пахло їжею. Щоб було за що сісти разом.

Я говорю повільно, підбираючи слова, ніби й сама до кінця не розумію, звідки вони беруться.

— Коли люди весь час зайняті, — кажу тихіше, — вони починають говорити лише про справи. А потім дивуються, що між ними стає порожньо.

Тарасов переводить погляд з каструлі на мене.

— Ти так раніше не говорила, — зауважує він.

Я ледь усміхаюся.

— Бо раніше мені здавалося, що близькість — це щось, що не потребує зусиль. А тепер думаю, що її просто треба… підтримувати. Як вогонь.

Він мовчить кілька секунд, ніби зважує щось своє.

— Мабуть, ти подорослішала, — каже нарешті. — І навчилася цінувати важливе.

— Можливо, — відповідаю. І це правда. Просто не вся.

Це зручно. І йому, і мені.

Він усміхається — не широко, а так, як усміхаються люди, яким стало трохи легше дихати.

— Мені подобається ця версія тебе, — каже він. — Ти… тепліша.

Слово зависає між нами. Я відчуваю, як щось у мені відгукується болем, але я не дозволяю йому піднятися вище.

— Я рада, — відповідаю. І це теж майже правда.

Він підходить ближче. Не різко. Обережно. І раптом обіймає мене. Не як чоловік обіймає жінку. Як батько — доньку. Трохи незграбно, трохи пізно, але щиро.

Він обіймає мене незграбно, ніби давно не робив цього правильно. Не притискає — радше торкається, перевіряє, чи можна. Його руки важкі, теплі, і в цій вазі немає влади. Є втома. Є потреба. Є людина, яка на хвилину повірила, що не сама.

Я завмираю, не знаючи, куди подіти руки. Обійми — це ж не частина ролі. Цього не було в домовленостях. Там були документи, графіки, правила. Але не було цього: запаху чужого дому, чужого життя, яке раптом впирається в тебе грудьми.

— Дякую, — каже він тихо, майже пошепки, ніби боїться злякати те, що щойно сталося. — Мені… приємно, що ти так стараєшся.

Я киваю. Слів замало. Вони всі десь не про це.

Він відступає першим. Ніби розуміє, що затриматися — означає попросити більше, ніж має право. Йде з кухні повільно, зупиняється на порозі, озирається ще раз. Усміхається. І в цій усмішці стільки полегшення, що мені хочеться відвернутися.

Він самотній.

Не гучно, не демонстративно — не так, як у фільмах. Його самотність акуратна. Розкладена по полицях. Прибрана. Вона не заважає жити, працювати, укладати контракти. Вона просто є. Як холод у кімнаті, до якого звикаєш.

І я щойно принесла йому теплу тарілку.

Я не мала цього робити.

Я кажу собі, що це дрібниця. Що я просто приготувала вечерю. Що я просто сказала правильні слова. Але я знаю: справа не в голубцях. І не в словах.

Справа в тому, що він повірив.

Повірив, що його чекають.
Повірив, що комусь важливо, як він вечеряє.
Повірив, що він не зайвий у власному домі.

А я — не його донька.

Я стою біля плити, помішую соус, хоча він уже готовий, і думаю про те, як легко давати людині крихти тепла, коли в тебе їх повні руки. І як страшно бачити, що для когось ці крихти — свято.

Мені шкода його. І це найгірше.

Бо жалість — небезпечна. Вона не питає дозволу. Вона змушує залишатися довше, ніж треба. Робити більше, ніж можна. Давати те, чого не маєш права давати.

Я згадую його обійми — обережні, майже вибачливі — і відчуваю провину, яка не кричить. Вона просто сідає поруч і мовчить.