25 Естер

Я ще вся в небі.

У голові шумить, ніби пропелер досі десь поруч, у грудях — легкість, від якої хочеться сміятися без причини. Земля під ногами здається умовною, ненадійною, а світ — раптом добрим. Я знаю: це хвилина, яка не повториться, і саме тому не хочу її злякати жодним зайвим рухом.

Дамір стоїть близько. Занадто близько, щоб я могла не помічати його тепла. Я відчуваю його ще до того, як дивлюся — як присутність, як щось надійне, що тримає мене тут, коли всередині я ще лечу.

— Тобі добре? — питає він.

Я киваю. Слів замало. Вони всі десь не про це.

Я сміюся — тихо, щиро — і ловлю його погляд. У ньому немає поспіху. Немає тієї дорослої впевненості, яка зазвичай мене лякає. Є щось інше. М’яке. Обережне. Наче він боїться злякати мою радість.

І в цю мить я розумію: я щаслива. Не наперекір. Не всупереч. Просто так.

Він тягнеться до мене повільно. Дає час відступити. Але я не відступаю.

Коли його губи торкаються моїх, світ стихає. Не вибухає — навпаки, стає тихим, зосередженим, ніби вся увага тепер тут. У цьому дотику немає вимоги. Лише присутність. Лише можна.

Мені тепло. У животі — легке тремтіння, в колінах — слабкість, але не та, що від страху. Та, що від довіри.

Я відповідаю. Невпевнено, але щиро. Так, як вмію. Так, як відчуваю.

Я дозволяю цьому статися не тому, що маю.
А тому, що хочу.

Коли він відсторонюється, я ще кілька секунд не відкриваю очей. Мені страшно зруйнувати цю мить поглядом.

Я знаю лише одне: цей поцілунок не забрав у мене нічого.
Він щось додав.

Коли він відсторонюється, я ще кілька секунд не відкриваю очей. Мені страшно зруйнувати цю мить поглядом.

— Це було… — він замовкає, проводить пальцями по моєму плечу, ніби воно може дати відповідь замість нього. — Не дуже правильно.

Я знову киваю. Пристойність вимагає згоди. Я теж її даю.

— Так, — кажу. — Напевно.

Між нами зависає тиша. Не важка. Радше незручна. Така, яку не хочеться розбивати, але й носити довго неможливо.

— У мене є Сніжана, — додає він тихіше, без виправдань. Просто факт. Як температура повітря. — І я не… — знову пауза. — Я не мав би.

— Я знаю, — відповідаю швидше, ніж встигаю подумати. — Я не претендую.

Це звучить правильно. Майже благородно. І трохи боляче, хоча я ще не встигаю це усвідомити.

Він дивиться на мене уважніше, ніби ці слова його не заспокоїли, а навпаки — насторожили.

— Ти завжди так? — питає. — Одразу відступаєш?

Я знизу плечима.

— Я просто не хочу бути зайвою. Ні в чиїй історії.

Він усміхається — криво, майже сумно.

— Це нічого не означає, — каже він, ніби обом нам це потрібно почути.

— Я знаю, — відповідаю. І цього разу це правда. — Але й нічого не забирає.

***

Дамір завозить мене додому, і я виходжу з машини все ще з тією легкою дурнуватою усмішкою, яку не можу стерти. Наче в кишенях у мене сховалося щастя, і воно дзенькає при кожному кроці.

— Ти не втомилась? — питає він, коли ми прощаємося.

Я хитаю головою. Втома десь буде потім. Зараз у мені дивний підйом, як після добрих новин, які ще не встигли злякатися реальністю.

У домі тихо. Навіть Люсьєн не бурчить — чи то його немає, чи то доля сьогодні вирішила мене пожаліти. Я знімаю куртку, засукую рукави і йду на кухню. Мені хочеться зробити щось справжнє. Руками. Таке, що має сенс.

Я ще стою в коридорі, не знімаючи взуття, коли телефон починає вібрувати в кишені. Серце стискається раніше, ніж я бачу ім’я на екрані. Мама.

— Алло… — кажу тихо, ніби вона може почути мій настрій крізь слухавку.

— Естер, доню, ти де? — голос у неї напружений, надто рівний, такий, яким вона говорить, коли хвилюється і не хоче цього показувати. — Мені з училища дзвонили. Сказали, що ти кілька днів відсутня. За хворобою.

Я заплющую очі й притуляюся плечем до стіни. От воно. Реальність, яка наздоганяє швидше за думки.

— Мамо, я… — слова плутаються. — Я не хворіла. Тобто… трохи. Але все добре. Я в безпеці.

— В безпеці де? — вона одразу чіпляється за це слово. — Ти щось не домовляєш.

Я ковтаю повітря. Брехати мамі важче, ніж будь-кому.

— Я тимчасово живу… в одному домі. По роботі, я ж казала, що мене влаштували на стажування в багатий будинок, я тут готую, це така удача, правда керівник практики дуже придирливий француз,  — кажу обережно, майже дослівно повторюючи фрази, які сама собі заготовила. І скошую погляд на фігуру Люсьєна, яка мигнула далі по коридору.  — Все узгоджено.

— Естер, — вона зітхає, і в цьому зітханні весь її страх, — ти ж знаєш, я не люблю, коли ти отак зникаєш. У мене ж серце не залізне. Я вже думала… — вона замовкає, але я й так знаю, що саме. Що зі мною могло статися все, що завгодно.

— Мамо, — кажу м’якше. — Тут добре. Правда. Мені… навіть краще, ніж я думала. Я фото пришлю. Зараз приготую вечерю і тобі приглю. Побчаиш сама, що я не обманюю. 

На тому кінці дроту кілька секунд тиші. Я уявляю її на кухні, з телефоном біля вуха, в старому светрі, який вона носить уже років десять, бо «ще ж нормальний». Напевно, їй незвично що навіть я, молодша виросла і тепер їй нема про кого піклуватися.

— Ти їси нормально? — зрештою питає вона. — Не перебиваєшся кавою?

Я усміхаюся, хоча вона цього не бачить.

— Сьогодні буду готувати вечерю, — кажу. — Звісно я її і їстиму. 

— От і добре, — у голосі з’являється полегшення. — Тільки дивись там. Не бери на себе зайвого. Ти ж у мене одна така.

Мені стає тісно в грудях.

— Я знаю, мамо. Я подзвоню ще.

Коли дзвінок закінчується, я ще кілька секунд стою, дивлячись у темний екран. Відчуття провини сідає десь під ребрами. Я знову десь не там, де від мене чекають. Але вперше — не з порожніми руками.

Я знімаю взуття, йду на кухню і вмикаю світло. Простір одразу стає моїм ворогом і союзником водночас — занадто великий, занадто чистий, але слухняний. Я дістаю капусту, рис, фарш. Руки знаходять знайомий ритм швидше, ніж думки.