24 Дамір

Я очікував іншого.

Після торгового центру — натяків. Поглядів на вітрини. Того особливого мовчання, за яким зазвичай іде: а ще можна…
Але Естер просто сідає в машину і дивиться у вікно, ніби світ не зобов’язаний їй нічого понад те, що вже сталося. Дивна дівчина. Сніжана б водила мене магазинами цілий день. Безкінечні примірки і марні трати на те, що вона ніколи не буде носити. 

— Все нормально? — питаю.

— Так, — усміхається Естер. — Мені більше ніж нормально.

І я ловлю себе на тому, що це дивно. Неправильно для мого досвіду. Люди зазвичай швидко звикають до можливостей. А вона — ніби й не думає тримати їх за хвіст.

— Ти ж розумієш, — кажу обережно, — що ми могли взяти більше.

Вона повертається до мене.  В очах щире здивування:

— Навіщо?

Без виклику. Без гри. Справжнє питання.

Я не знаходжу відповіді одразу. Тому просто знизує плечима і заводжу машину.

Я хочу зробити для неї ще щось. Не з обов’язку. Не з ролі. Просто… тому що можу. Тому що мені важливо побачити її радість не між дзеркал і цінників.

— Якщо не речі, — кажу, не відводячи погляду від дороги, — то що?

— Що?

— Що ти насправді хочеш?

Вона замислюється. Довше, ніж очікується. Потім тихо, майже сором’язливо:

— Я завжди мріяла політати.

Я повертаю голову різкіше, ніж планував.

— У літаку?

— Ні, — вона сміється. — По-справжньому. Щоб було страшно. Щоб не триматись за підлогу.

Я мовчу кілька секунд. А потім звертаю з траси. Я можу це зробити. Виділити кілька годин на її мрію. Звісно не стрибок з парашутом. Бо для цього треба пройти спеціальну підготовку. Але дещо інше… Так. Цікаво, як відреагує це руде чудо на подарунок? Ловлю себ на думці, що мені просто цікаво її досліджувати. Всі її реакції. Вона відрізняється від знайомих мені жінок. І це інтригує. 

Аеродром маленький. Смішний у своїй простоті. Ніякого пафосу — лише запах бензину, вітру і трави. Старенькі літачки-оприскувачі стоять, мов терплячі коні. Тут не обіцяють мрій. Тут просто їх виконують.

Естер виходить з машини і завмирає.

— Ти жартуєш… — шепоче.

— Ні.

Вона дивиться на мене так, ніби я щойно відкрив якусь таємну кімнату світу.

І ось тут я розумію:  я ніколи не платив за таку реакцію.

Поки інструктор пояснює правила, вона киває занадто швидко, сміється, тримає шолом обома руками, ніби він може втекти. У ній немає страху — лише чисте, оголене очікування.

Я плачу. Без торгу. Без думок.

Коли літак відривається від землі, я стою внизу і дивлюся, як він набирає висоту. Маленький. Непевний. Але впертий. Все деренсить, літак підіймається не високо. Вони не розраховані для висоти. Тільки для виконання своїх функцій — оприскуванню полів. 

А потім бачу її.

Через ілюмінатор. Вона притискається до скла, махає мені рукою, і її усмішка — така широка, така справжня, що мені на мить перехоплює подих.

Я не пам’ятаю, коли востаннє хтось був щасливий не через мене,  а поруч зі мною.

Коли літак сідає, вона вибігає до мене, не зважаючи ні на кого.

— Дамір! — видихає. — Це було… це було…

Вона не знаходить слів. Просто сміється. Світла. Жива. 

І я раптом усвідомлюю дуже небезпечну річ:  я хочу бачити це знову.
Не її роль. Не її слухняність.
А її — таку.

В мені прокидається зовсім інше відчуття. Щойно для однієї рудої дівчини я здійснив мрію. І я відчуваю себе майже богом в цю мить.