Розділ 10

Естер

Торговий центр тисне на мене світлом. Воно тут інше — рівне, холодне, без тіней, ніби спеціально придумане, щоб не залишати людині шансів сховатися. Я йду поруч із Даміром і ловлю себе на бажанні триматися ближче, ніж потрібно. Не торкатися — ні. Просто знати, що він тут.

— Розслабся, — каже він, помітивши, як я стискаю ремінець сумки. — Це не екзамен.

Для нього — ні.
Для мене — трохи так. Я не заходила в такі ніколи. Відразу відчуваєш на собі всі ці ворожі погляди продавців. Вони оцінюють і бачать, що я не покупець. І ніби ввічливо чпекають, коли я вийду. Тому я і не заходила туди. Іноді дивилась на вітрини з дорогими сукнями. Але навіть не мріяла про них. 

Магазини змінюють один одного, як декорації. Скло, дзеркала, тканини, які я боюся чіпати, щоб не залишити на них слід своєї невпевненості. Я ніколи не купувала речі «просто так». У моєму світі покупки були відповіддю на потребу: холодно, порвалось, виросла. А тут — «образ», «лінія», «настрій».

Дамір бере з вішалки жакет. Світлий. Простий.

— Приміряй.

— Мені не треба, — автоматично відповідаю.

Він дивиться так, ніби очікував саме цього.

— Треба, — спокійно каже. — Не мені. Тобі.

І віддає в руки, не питаючи дозволу.

У примірочній я дивлюся на себе довше, ніж звикла. Дзеркало показує дівчину, яка ще не встигла втекти. Жакет сидить добре. Занадто добре, щоб я почувалася комфортно.

Я виходжу.

Дамір піднімає очі — і цього достатньо. Ні компліментів, ні усмішки. Просто погляд, який затримується на мені трохи довше, ніж на речі.

— Ось, — каже. — Це воно.

— Я не зможу так ходити, — бурмочу. — Мені буде ніяково.

— Ні, — він хитає головою. — Тобі буде незвично. Це різні речі.

Ми рухаємось далі. Я погоджуюся приміряти ще щось — спідницю, блузу, туфлі. Він не метушиться. Не тисне. Просто відсіює зайве швидко й безжально. Йому достатньо одного погляду, щоб зрозуміти: це — ні, це — так.

І я раптом ловлю себе на тому, що милуюся не речами.

Його рухами. Тим, як він стоїть, спершися на стійку, як тримає телефон у руці, як коротко відповідає продавцям. У ньому немає показної впевненості — вона вшита глибше. Як якісна підкладка: не видно, але відчувається.

— Ти не втомилась? — питає.

— Ні, — кажу і дивуюсь, що це правда.

Насправді покупки закінчуються швидко. Непристойно швидко для такого місця. Дві сумки. Не більше. Я дивлюся на них і не розумію, як так вийшло.

— Це все? — перепитую.

— Так, — відповідає він. — Більше не треба.

— Але ж… — я замовкаю, бо не знаю, що саме «але».

Він нахиляється трохи ближче. Не торкається. Просто зменшує відстань.

— Ти не речі купуєш, Естер. Ти купуєш можливість не думати про них. Цього достатньо.

Ми виходимо з центру, і я відчуваю дивну легкість. Ніби щось, що я роками тягнула за собою, залишилось між вішалками й дзеркалами.

У машині я мовчу. Дивлюся у вікно. Але всередині — тепло.

Я крадькома дивлюся на нього. На профіль. На зосередженість. І ловлю себе на думці, яка лякає й водночас гріє:
поруч із ним мені не потрібно доводити, що я варта.
Він просто поводиться так, ніби це — факт.

І, мабуть, саме тому цей шопінг закінчився так швидко.
Бо вперше в житті я обирала не з порожнечі.
А з довіри.

Дамір

Я очікував іншого.

Після торгового центру — натяків. Поглядів на вітрини. Того особливого мовчання, за яким зазвичай іде: а ще можна…
Але Естер просто сідає в машину і дивиться у вікно, ніби світ не зобов’язаний їй нічого понад те, що вже сталося. Дивна дівчина. Сніжана б водила мене магазинами цілий день. Безкінечні примірки і марні трати на те, що вона ніколи не буде носити. 

— Все нормально? — питаю.

— Так, — усміхається Естер. — Мені більше ніж нормально.

І я ловлю себе на тому, що це дивно. Неправильно для мого досвіду. Люди зазвичай швидко звикають до можливостей. А вона — ніби й не думає тримати їх за хвіст.

— Ти ж розумієш, — кажу обережно, — що ми могли взяти більше.

Вона повертається до мене.  В очах щире здивування:

— Навіщо?

Без виклику. Без гри. Справжнє питання.

Я не знаходжу відповіді одразу. Тому просто знизує плечима і заводжу машину.

Я хочу зробити для неї ще щось. Не з обов’язку. Не з ролі. Просто… тому що можу. Тому що мені важливо побачити її радість не між дзеркал і цінників.

— Якщо не речі, — кажу, не відводячи погляду від дороги, — то що?

— Що?

— Що ти насправді хочеш?

Вона замислюється. Довше, ніж очікується. Потім тихо, майже сором’язливо:

— Я завжди мріяла політати.

Я повертаю голову різкіше, ніж планував.

— У літаку?

— Ні, — вона сміється. — По-справжньому. Щоб було страшно. Щоб не триматись за підлогу.

Я мовчу кілька секунд. А потім звертаю з траси. Я можу це зробити. Виділити кілька годин на її мрію. Звісно не стрибок з парашутом. Бо для цього треба пройти спеціальну підготовку. Але дещо інше… Так. Цікаво, як відреагує це руде чудо на подарунок? Ловлю себ на думці, що мені просто цікаво її досліджувати. Всі її реакції. Вона відрізняється від знайомих мені жінок. І це інтригує. 

Аеродром маленький. Смішний у своїй простоті. Ніякого пафосу — лише запах бензину, вітру і трави. Старенькі літачки-оприскувачі стоять, мов терплячі коні. Тут не обіцяють мрій. Тут просто їх виконують.

Естер виходить з машини і завмирає.

— Ти жартуєш… — шепоче.

— Ні.

Вона дивиться на мене так, ніби я щойно відкрив якусь таємну кімнату світу.

І ось тут я розумію:  я ніколи не платив за таку реакцію.

Поки інструктор пояснює правила, вона киває занадто швидко, сміється, тримає шолом обома руками, ніби він може втекти. У ній немає страху — лише чисте, оголене очікування.