23 Естер

Торговий центр тисне на мене світлом. Воно тут інше — рівне, холодне, без тіней, ніби спеціально придумане, щоб не залишати людині шансів сховатися. Я йду поруч із Даміром і ловлю себе на бажанні триматися ближче, ніж потрібно. Не торкатися — ні. Просто знати, що він тут.

— Розслабся, — каже він, помітивши, як я стискаю ремінець сумки. — Це не екзамен.

Для нього — ні.
Для мене — трохи так. Я не заходила в такі ніколи. Відразу відчуваєш на собі всі ці ворожі погляди продавців. Вони оцінюють і бачать, що я не покупець. І ніби ввічливо чпекають, коли я вийду. Тому я і не заходила туди. Іноді дивилась на вітрини з дорогими сукнями. Але навіть не мріяла про них. 

Магазини змінюють один одного, як декорації. Скло, дзеркала, тканини, які я боюся чіпати, щоб не залишити на них слід своєї невпевненості. Я ніколи не купувала речі «просто так». У моєму світі покупки були відповіддю на потребу: холодно, порвалось, виросла. А тут — «образ», «лінія», «настрій».

Дамір бере з вішалки жакет. Світлий. Простий.

— Приміряй.

— Мені не треба, — автоматично відповідаю.

Він дивиться так, ніби очікував саме цього.

— Треба, — спокійно каже. — Не мені. Тобі.

І віддає в руки, не питаючи дозволу.

У примірочній я дивлюся на себе довше, ніж звикла. Дзеркало показує дівчину, яка ще не встигла втекти. Жакет сидить добре. Занадто добре, щоб я почувалася комфортно.

Я виходжу.

Дамір піднімає очі — і цього достатньо. Ні компліментів, ні усмішки. Просто погляд, який затримується на мені трохи довше, ніж на речі.

— Ось, — каже. — Це воно.

— Я не зможу так ходити, — бурмочу. — Мені буде ніяково.

— Ні, — він хитає головою. — Тобі буде незвично. Це різні речі.

Ми рухаємось далі. Я погоджуюся приміряти ще щось — спідницю, блузу, туфлі. Він не метушиться. Не тисне. Просто відсіює зайве швидко й безжально. Йому достатньо одного погляду, щоб зрозуміти: це — ні, це — так.

І я раптом ловлю себе на тому, що милуюся не речами.

Його рухами. Тим, як він стоїть, спершися на стійку, як тримає телефон у руці, як коротко відповідає продавцям. У ньому немає показної впевненості — вона вшита глибше. Як якісна підкладка: не видно, але відчувається.

— Ти не втомилась? — питає.

— Ні, — кажу і дивуюсь, що це правда.

Насправді покупки закінчуються швидко. Непристойно швидко для такого місця. Дві сумки. Не більше. Я дивлюся на них і не розумію, як так вийшло.

— Це все? — перепитую.

— Так, — відповідає він. — Більше не треба.

— Але ж… — я замовкаю, бо не знаю, що саме «але».

Він нахиляється трохи ближче. Не торкається. Просто зменшує відстань.

— Ти не речі купуєш, Естер. Ти купуєш можливість не думати про них. Цього достатньо.

Ми виходимо з центру, і я відчуваю дивну легкість. Ніби щось, що я роками тягнула за собою, залишилось між вішалками й дзеркалами.

У машині я мовчу. Дивлюся у вікно. Але всередині — тепло.

Я крадькома дивлюся на нього. На профіль. На зосередженість. І ловлю себе на думці, яка лякає й водночас гріє:
поруч із ним мені не потрібно доводити, що я варта.
Він просто поводиться так, ніби це — факт.

І, мабуть, саме тому цей шопінг закінчився так швидко.
Бо вперше в житті я обирала не з порожнечі.
А з довіри.