22 Дамір

Я прокидаюся не одразу від слів.
Від болю.

Щось важке й дуже цілеспрямоване врізається мені в плече.

— Ти що, зовсім охрінів?!

Я розплющую очі й не встигаю навіть зібрати думки, як другий удар прилітає вже в груди. Кулак. Не сильний — злий. Ображений.

Естер стоїть над ліжком. Волосся розпатлане, очі червоні, губи стиснуті так, що видно: вона тримається з останніх сил.

— Ти… — вона захлинається. — Ти серйозно вважаєш, що це нормально?!

Я різко сідаю.

— Стоп, — кажу хрипко. — Що ти робиш?

— А що ти робив?! — вона вже не кричить, вона ріже словами. — Думаєш, якщо я була п’яна, то можна… можна…

Вона не договорює. Але сенс і так б’є під дих.

У мене всередині все обривається.

— Естер. Ні, — кажу жорстко, майже різко. — Нічого не було.

Вона сміється. Коротко. Нервово.

— Звісно. А ти тоді що робиш у моєму ліжку?

Я дивлюся на себе. Футболка. Штани. Як був учора. Потім на неї — халат, зав’язаний абияк, але на місці.

— Я заснув, — повільно кажу. — Поруч. Ти спала. Ти попросила їсти, я пішов, повернувся — ти вже спала. Я ліг, бо… чорт, бо не хотів, щоб ти впала серед ночі. Все.

Вона мовчить. Але очі все ще палають.

— Я пам’ятаю не все, — каже тихіше. — І це найгірше. Я прокинулася і побачила тебе — і в мене просто… — вона тисне рукою на груди. — Я подумала, що ти скористався.

Це б’є гірше за будь-який удар.

Я повільно встаю. Не наближаюся. Навпаки — роблю крок назад, даючи їй простір.

— Я б ніколи, — кажу низько. — Чуєш? Ніколи. Не так. Не з тобою. Не з будь-ким у такому стані.

Вона дивиться уважніше. Ніби вперше. Ніби щось у мені не сходиться з тим сценарієм, який вона прокрутила в голові.

— Ти просто… спав? — перепитує.

— Так, — коротко. — І якщо ти хочеш, я більше ніколи не зайду до твоєї кімнати без дозволу.

Тиша тягнеться. Напружена. Жива.

Її плечі повільно опускаються. Злість не зникає одразу — вона просто змінюється на втому. І сором.

— Мені страшно, — каже вона майже пошепки. — Коли я не пам’ятаю. Я таке вже… — вона замовкає. — Неважливо.

А от це — важливо. Дуже.

— Добре, — кажу. — Тоді домовимося так. Жодного алкоголю без мене. Жодних нічних «я сама». І якщо тобі колись знову стане страшно — ти кажеш. Не б’єш.

Кутик її губ здригається. Не посмішка — тінь.

— Я ще зла, — попереджає.

— Я витримаю, — відповідаю.

Я виходжу з кімнати, залишаючи її саму — цього разу свідомо.

І тільки за зачиненими дверима дозволяю собі одну чесну думку:

якби я справді був тим чоловіком, яким вона мене щойно уявила,
я б уже давно не контролював нічого.
Ані ситуацію.
Ані себе.

Кава в мене завжди була ритуалом. Чорна. Міцна. Без нічого.
Спосіб зібрати себе докупи.

Я натискаю кнопку кавомашини, коли чую кроки. Не гучні — обережні. Так ходять люди, які ще не впевнені, чи їм тут раді.

Естер з’являється на кухні мовчки. Волосся зібране абияк, у футболці, яка їй завелика. Вигляд не бойовий. Радше насторожений.

Ми обмінюємося короткими поглядами. Без слів. Після ранку вони й не потрібні.

Вона відкриває холодильник. Дістає сир, хліб, масло. Рухається впевнено — так, ніби кухня для неї єдине місце, де світ слухається.

Я роблю вигляд, що зосереджений на каві. Даю їй простір.

Вона ставить сковорідку, розрізає хліб. Запах одразу змінює повітря — стає домашнішим, теплішим. Наче цей будинок раптом згадав, що таке жити, а не просто функціонувати.

— Ти ж без цукру, — каже вона, не дивлячись на мене.

Не питає. Стверджує.

— Так, — відповідаю і ловлю себе на тому, що здивований.

Вона мовчки киває. Намазує масло, викладає сир, щось підсмажує швидко, вправно. Два сендвічі. Один відсуває в мій бік.

Не як жест примирення.
Як факт.

Я дивлюся на тарілку. Потім на неї.

— Ти не зобов’язана, — кажу.

Вона знизує плечима.

— Я хотіла.

І в цьому «хотіла» немає ні виклику, ні гри. Лише проста, майже вперта турбота.

Я беру сендвіч. Відкушую. І раптом розумію, що давно не їв нічого, зробленого для мене. Не тому, що треба. Не тому, що так заведено. А просто — щоб я не був голодний.

Естер стоїть навпроти, п’є чай маленькими ковтками. Не дивиться, як я їм. Не чекає реакції.

І мене накриває дивне, незручне відчуття.
Наче мене помітили.
Не як роль. Не як контракт. Не як проблему.

— Смачно, — кажу.

Вона киває. Ледь помітно.

— Їж. Тобі ж день важкий.

Я дивлюся на неї довше, ніж дозволяє звичка. І ловлю себе на думці, що поруч із цією дівчиною турбота — не тиск, а тиша. Не вимога, а вибір.

— Поїхали на шопінг, — кажу я. — Купимо тобі якісь речі…

Просто тому, що не хочу бачити її в халаті Сніжани. Вона заслуговує на щось інше.