20 Дамір

Я звик діяти в кризах. Коли летять терміни, коли зриваються угоди, коли люди навколо панікують — я стаю холоднішим, точнішим, зібранішим. Це мій режим виживання.
Тому те, що відбувається зараз, дивним чином теж лягає в знайому схему: зупинена машина, ніч, дівчина, якій погано, і відповідальність, яку нікому більше передати.

Я тримаю її за плечі, обережно, без різких рухів. Вона легка — занадто. Крихка, як щось, що не розраховане на удар реальністю.

— Все, — кажу рівно. — Пройшло. Дихай. Повільно.

Вона слухається. Чіпляється за голос, як за поручень. І я раптом усвідомлюю, що говорю з нею не так, як говорив зі Сніжаною. Там завжди був підтекст, боротьба, прихований торг. Тут — нічого такого. Лише необхідність не дати їй розсипатися просто зараз.

Коли їй стає трохи краще, вона різко відсторонюється. Сідає на узбіччі, обхоплює себе руками. І мовчить.
Це мовчання мені не подобається більше, ніж блювання.

— Естер, — кажу м’якіше. — Таке буває. Ти не перша і не остання.

Вона хитає головою. І раптом — сльози. Тихі, беззвучні, але справжні. Не істерика. Капітуляція.

— Мені так соромно… — виривається в неї. — Я поводжуся, як… як хтось не з вашого світу. Я все роблю не так. Вино. Ресторан. Тепер це…

Вона зривається. Ховає обличчя в долонях, і плечі починають тремтіти.

Я стою поруч і відчуваю роздратування — але не на неї. На ситуацію. На те, що в мене знову під руками людина, яка думає, що має постійно виправдовувати саме своє існування.

— Подивись на мене, — кажу.

Вона не одразу, але піднімає очі. Заплакані, винні, перелякані.

— Ти нічого не зіпсувала, — чітко вимовляю я. — Чуєш? Нічого. Це не провал. Це просто… досвід.

Вона криво усміхається крізь сльози.

— Дуже огидний досвід.

— Згоден, — киваю. — Але не катастрофа.

Я знімаю піджак і накидаю їй на плечі. Вона не протестує. Навпаки — трохи згортається всередину нього, ніби там безпечніше. І мене раптом прошиває дивне, неприйнятне відчуття: бажання захистити. Не як роль. Не як контракт. По-справжньому.

— Поїхали додому, — кажу. — Я відвезу тебе. Завтра просто… буде завтра.

Вона киває, витирає сльози тильною стороною долоні, як дитина.
І мені стає остаточно ясно: я сильно недооцінив, у що вплутався.

Я заводжу машину, вмикаю повільну музику, стежу, щоб їй було зручно. Все під контролем. Принаймні зовні.

Але десь глибше, під усіма моїми чіткими рішеннями, народжується тривожна думка:
я вже не просто терплю її з безвиході.
І це — справді небезпечно.

Вона говорить не одразу. Довго мовчить, дивиться у вікно, ніби там хтось інший, не я, не машина, не ця ніч. Я вже думаю, що її знову знудить, тягнуся зменшити швидкість, але вона раптом зітхає — глибоко, з тим хрипким надломом, який буває перед правдою.

— У Сніжани було все… — каже тихо. — З дитинства. Простір. Гроші. Тиша. Час. Їй ніколи не треба було ділити нічого ні з ким.

Я мовчу. Навчився цього давно: якщо людина почала — не перебивати.

— А в мене… — вона криво усміхається. — У мене купа старших братів і сестер. Постійні недоїдки. Одяг «на виріст», який ніколи не доростав до мого тіла. Кімната — це розкіш, а не норма. Вічно хтось плаче, хтось сміється, хтось хворіє. Нічого свого. Навіть думки — ніби в черзі.

Вона говорить рівно, без істерики. І від цього її слова б’ють сильніше.

— А тато… — пауза затягується. — Тату на виробництві відірвало два пальці. Перед самою пенсією. Він ще довго казав, що це дрібниці, що головне — живий. Але працювати вже не міг нормально. І я пам’ятаю, як він сидів удома і дивився на руки, ніби вони його зрадили.

Я стискаю кермо сильніше, ніж треба. У голові мимоволі спливає Сніжана — її злість на світ за те, що він «недостатньо швидкий», «недостатньо щедрий», «недостатньо захоплений нею». Контраст різонув боляче.

— Тому коли ви всі на мене дивитесь… — Естер знизує плечима. — Я розумію. Я не з того світу. Я не вмію пити вино. Я не знаю, як поводитися в ресторанах. Я не знаю, що говорять у таких будинках за сніданком. Я просто… виживала. І, знаєш, — вона нарешті дивиться на мене, — мені іноді здається, що це гірше, ніж нічого не мати. Бо звикнути бути чужою — легше, ніж удавати, що ти своя.

Я з’їжджаю на узбіччя і зупиняю машину. Не різко — обережно. Мені раптом потрібно, щоб цей момент не їхав далі.

— Естер, — кажу повільно. — Ти не зобов’язана мені нічого пояснювати.

— Я знаю, — вона киває. — Але якщо я мовчу, мені здається, що я знову зникаю.

Це звучить тихо. Але в мені щось зсувається остаточно.

Я не торкаюся її. Навіть не намагаюся. Просто сиджу поруч і вперше за довгий час не шукаю рішення, вигоди чи стратегії.

— Ти не зникаєш, — кажу. — Я тебе бачу.

Вона кліпає, ніби не впевнена, що почула правильно. Потім відвертається до вікна. Але плечі трохи розслабляються.

Я заводжу машину знову.
І ловлю себе на думці, що Сніжана ніколи не розповідала мені нічого подібного.
А ця дівчина — розповіла. Без гарантій. Без захисту.

І це лякає мене більше, ніж будь-який провал у бізнесі.