19 Естер

Машина зупиняється плавно, майже беззвучно. Я впізнаю її ще до того, як відчиняються дверцята. Просто — відчуваю.
Він виходить не поспішаючи. Темний силует, зібраний, різкий у рухах. Такий, яким буває чоловік, що завжди контролює простір навколо себе.

— Естер, — каже він тихо.

І в цьому голосі — ніякої злості. Лише напруга, зібрана в одну коротку ноту.

Я роблю крок — і світ хитко пливе назустріч. Він ловить мене ще до того, як я встигаю злякатися. Долоня лягає на талію — міцно, впевнено, надто правильно. Моє тіло одразу реагує, зрадливо, без дозволу.

— Ти п’яна, — констатує він.

— Трошки, — виправляю я і чую, як це звучить. Надто м’яко. Надто довірливо.

Він допомагає сісти в авто, зачиняє дверцята, обходить капот. У салоні тісно, тепло, пахне шкірою і ним. Я відчуваю це гостріше, ніж слід.

Машина рушає.
Я дивлюся на його руки на кермі. Довгі пальці, спокійні, зосереджені. Мені хочеться торкнутися — просто щоб перевірити, чи вони такі ж теплі, як здаються.

— Чому ти не подзвонила раніше? — питає він.

— Бо… — я замислююсь, — хотіла подивитися, як живуть люди, які їдять не для того, щоб наїстися.

Він коротко всміхається. Кутик губ сіпається — і мені раптом стає важко дихати.

На повороті мене хилить убік, і я не встигаю втриматися. Моє плече торкається його руки. Невинно. Випадково. Але тіло знову зраджує — по шкірі біжить струм.

Він напружується. Я відчуваю це одразу.

— Сиди рівно, — каже стримано.

Я намагаюся. Чесно.
Але алкоголь робить мене сміливішою, ніж я є насправді.

— Ти гарний, коли злишся, — виривається в мене.

Машина на мить сповільнюється.

— Естер, — його голос стає нижчим. — Не зараз.

Я повертаю голову. Дивлюся на його профіль — різкий, зосереджений, красивий до болю. Мені хочеться провести пальцями по цій лінії щелепи. Просто… знати, яка вона на дотик.

— Я не хотіла… — починаю і замовкаю.

Бо його рука лягає мені на зап’ястя. Не стискає. Просто — зупиняє. Але цього досить, щоб у мене перехопило подих.

— Я знаю, — каже він тихо. — Саме тому.

Він відпускає мене так само обережно, як торкнувся. А в салоні залишається напруга — густа, майже видима.

Я відвертаюся до вікна, намагаючись заспокоїтись. Але тіло пам’ятає.
І я раптом розумію: це небезпечно. Не алкоголь. Не Марта.

Він.

І найстрашніше — мені це подобається.

Мені стає зле раптово. Не красиво, не драматично — просто різко.
Ніби хтось усередині перевертає шлунок і каже: досить.

— Зупини… — кажу я й одразу розумію, що голос підводить. — Зупини машину. ЗАРАЗ.

Він кидає на мене погляд — швидкий, уважний, трохи насторожений.

— Я ж сказав, не зараз, — холоднувато відповідає. — Якщо ти через це…

— Дамір, якщо ти не зупинишся, я зроблю з цього салону сучасне мистецтво, — дуже серйозно попереджаю я.

— Що?

— ЗУ-ПИ-НИ.

Він гальмує різко, майже з обуренням. Машина зупиняється біля узбіччя.

— Це вже переходить межі, — починає він, повертаючись до мене. — Я не дозволяв собі нічого такого, щоб ти…

Я не дослуховую. Відчиняю дверцята і буквально висипаюся назовні.

Настає тиша. Абсолютна.

Потім — дуже неаристократичні звуки, які жодна з подруг Марти не включила б у свій сторіз.

Я тримаюся за дверцята, світ пливе, волосся лізе в обличчя, а в голові лише одна думка: мама б сказала — не твоє вино, доню.

За спиною — ступор.

— …Боже, — каже він нарешті. — Ти що… ТИ ОТРУЇЛАСЯ?!

Я намагаюся кивнути, але виходить щось між кивком і капітуляцією.

— Ти ж пила… — він замовкає, — ти ж сказала «келих».

— Я теж так думала, — хрипко відповідаю я. — Але келихи були… дуже переконливі.

Він виходить із машини так, ніби в нього щойно зламався алгоритм життя. Стоїть, не знаючи, що робити: то простягає руку, то прибирає її, то знову підходить ближче.

— Я думав, ти… — він зупиняється. — Я думав, ти образилась.

Я піднімаю на нього очі. Червоні, винні, абсолютно не сексуальні.

— Серйозно? — видихаю. — Ти думаєш, якби я ображалась, я б… це зробила?

Він дивиться на мене, потім — на узбіччя, потім знову на мене.
І раптом починає сміятися. Тихо. Нервово. Так сміються люди, які щойно усвідомили, що ситуація повністю вийшла з-під контролю.

— Я вперше в житті не знаю, що робити, — зізнається він. — І це… лякає.

— Можеш просто… — я ковтаю, — потримати волосся.

Він завмирає на секунду. Потім дуже обережно збирає моє волосся в руку. Його пальці тремтять. Не від огиди — від шоку.

— От так, — каже він тихо. — Тільки, будь ласка… не помри. Тарасов мене вб’є. Люсьєн — воскресить і вб’є ще раз.

Я хмикаю — і тут же шкодую.

Але десь у цій незручній, безглуздій, зовсім не глянцевій миті я раптом відчуваю дивне полегшення.
Бо він поруч.
Бо він тримає моє волосся.
Бо вперше — не контролює ситуацію.

І чомусь саме це робить його ще небезпечнішим.