18 Естер

Я знаходжу Риту швидко — вона, як завжди, рухається офісом так, ніби це продовження її тіла.

— Можеш викликати мені машину? — прошу тихо. — Я… поїду додому.

Рита дивиться уважно. Надто уважно.

— Усе гаразд?

Я киваю.
Не зовсім правда, але й не брехня.

— Хочу приготувати обід, — додаю. — Нормальний.

Вона ледь помітно всміхається.
Вона все розуміє. І про Люсьєна теж.

— Зараз, — каже і вже дістає телефон.

Я виходжу з офісу з дивним полегшенням. Готування — це єдине, що ніколи не зраджує. Коли ріжеш, міряєш, чуєш, як шипить сковорідка, світ стає простішим. Чеснішим. Там немає ролей, там є смак.

У холі пахне кавою і глянцем. Люди проходять повз, не дивлячись, і це добре. Я майже доходжу до виходу, коли чую своє ім’я — чуже, не моє, але вже звичне.

— Сніжано?

Я обертаюся повільно.
Жінка років тридцяти п’яти, бездоганна укладка, пальто, яке, мабуть, коштує як пів нашого під’їзду. Усмішка — тепла, трохи здивована.

— Це ж ти, правда? — вона підходить ближче. — Ми ж бачилися на презентації в Цюриху. Я Марта.

Цюрих.
Я ковтаю повітря.

— Так… — кажу обережно. — Марта.

Вона дивиться на мене уважно, ніби шукає щось знайоме й не знаходить, але не здається.

— Ти кудись поспішаєш? — питає. — Ходімо пообідаємо. Я якраз збиралася. Тут поряд є чудове місце.

Я думаю про деруни. Про картоплю. Про кухню.
І раптом — про цікавість. Про те, як насправді годують у дорогих ресторанах, не на картинках.

— Добре, — кажу я, перш ніж встигнути злякатися.

Ресторан зустрічає тишею, яка коштує грошей. Тут не говорять голосно. Тут не сміються на весь зал. Скатертини біліші за сніг, келихи тонкі, як обіцянки. Офіціант з’являється одразу — ніби чекав.

Марта замовляє легко, не дивлячись у меню. Назви звучать як іноземна мова, я ловлю лише знайомі слова — тунець, трюфель, крем.

— А ти? — питає вона.

Я беру меню. Літери дрібні, описи довгі, ціни… я ковтаю.
Пальцем торкаюся сторінки, ніби вона може втекти.

— Я… — роблю паузу. — Хочу щось просте.

Офіціант ледь помітно піднімає брову.
Марта всміхається.

— Тут немає простого, — каже. — Але все смачне.

Я вибираю навмання. Курка. Якщо вона тут є, я з нею впораюся.

Марта говорить багато. Про подорожі, про новий проєкт, про те, як змінився Дамір. Я киваю, усміхаюся, вставляю короткі фрази, боячись сказати зайве. Мені здається, я тримаюся — до того моменту, як приносять страви.

Моя тарілка — як картина. Маленька. Акуратна. Курка виглядає так, ніби її ніколи не бачили живою. Соус — солодкуватий, дивний. Я пробую.
Смачно. Але… не так. Не про ситість. Про враження.

Я думаю, як би зробила це вдома. Додала б часнику. Перцю. Трохи терпіння.

— Ти якась інша, — каже Марта раптом. — Тихіша.

Я знизую плечима.

— Люди змінюються.

— Може, це Дамір так на тебе впливає? — вона підморгує.

Я відчуваю, як щоки теплішають.
Не від сорому — від правди, яку не можна сказати.

— Можливо, — відповідаю.

Ми їмо. Вона — легко, ніби їжа не має ваги. Я — уважно, запам’ятовуючи кожен смак, кожну текстуру, ніби це урок. У якийсь момент я ловлю себе на тому, що мені… добре. Не впевнено, але цікаво. Наче я зазираю у вікно іншого життя.

Коли приносять рахунок, Марта бере його одразу.

— Я запрошувала, — каже.

Я хочу заперечити, але слова застрягають.
Це теж частина ролі.

Ми виходимо на вулицю. Повітря здається простішим, ніж усередині.

Ми не прощаємося біля ресторану.

Марта дивиться на годинник, тоді на мене — оцінююче, з легкою усмішкою людини, яка звикла вирішувати, що буде далі.

— Ходімо ще кудись, — каже. — Бар тут поряд. Просто келих вина. Поговоримо без цих… — вона робить невизначений жест рукою в бік ресторану, — церемоній.

Я вагаюся лише мить.
Мені не хочеться додому. Не хочеться кухні, не хочеться Люсьєна, не хочеться тиші, в якій занадто добре чути власні думки.

— Добре, — кажу я.

Бар темний, теплий, пахне деревом і алкоголем. Тут інші люди — розслабленіші, голоси нижчі, сміх справжніший. Марта замовляє вино — знову не питаючи мене, і я знову не заперечую.

Перший келих — кислуватий. Другий — м’якший.
На третьому я вже не думаю, чи це нормально.

Марта говорить. Про вечірки, про чоловіків, про Даміра.

— Він складний, — каже вона, обертаючи ніжку келиха. — Але сильні чоловіки завжди складні.

Я слухаю і відчуваю, як у мені щось хитко зсувається.
Мені хочеться захищати його — хоча він навіть не поруч. Мені хочеться сказати, що він не такий. Або що він саме такий — але не для всіх.

— Він… інший, — кажу я повільно. — Коли мовчить.

Марта сміється.

— О, ти вже вляпалася.

Я хочу заперечити.
Але язик стає важким, слова — повільними, думки — теплими і круглими, як камінці в річці.

Я помічаю, що торкаюся келиха частіше, ніж п’ю. Що сиджу ближче до барної стійки, ніж планувала. Що світ трохи похитнувся, але не падає.

— Тобі добре? — питає Марта.

— Так, — відповідаю надто щиро.

І раптом розумію: мені надто добре.
І надто легко.

Телефон у сумці здається єдиною стабільною річчю у світі. Я дістаю його не одразу. Дивлюся на екран, на ім’я, яке там світиться, і відчуваю, як у грудях щось стискається і водночас розпускається.

Я виходжу з бару, спершися на стіну. Повітря холодне, різке — і я вдячна йому.

— Дамір… — мій голос звучить дивно, ніби не зовсім мій. — Ти можеш… мене забрати?

Пауза. Коротка. Напружена.

— Де ти? — його голос рівний, але я знаю — він уже зібраний.

— Я… — я озираюся, ніби назва бару може втекти. — Я в центрі. Я трохи… — ковтаю. — Я, здається, випила.

Ще одна пауза.
Коротше, ніж перша.