17 Естер

Кабінет дихає тишею.
Такою, від якої починаєш чути власні думки — і вони не подобаються.

Я сиджу в кріслі, підібгавши одну ногу під себе, хоча знаю, що так не сидять «такі, як Сніжана». Комп’ютер увімкнений, екран світиться, але я не наважуюся нічого натискати. Всі ці іконки, папки, календарі — мов чужа квартира, де боїшся зачепити щось дороге.

Стук у двері короткий, діловий.

— Можна?

Рита не чекає відповіді, заходить одразу. Вона виглядає так, ніби тут завжди було її місце: стриманий костюм, зібране волосся, погляд, який встигає оцінити все за секунду.

— Дамір з Тарасовим на об’єкті, — каже, ніби між іншим. — Тож у нас є трохи часу.

У нас.
Це слово звучить дивно, але не вороже.

Вона проходить до столу, швидко змахуючи пил серветкою, і я ловлю себе на вдячності — за те, що хтось рухається впевнено, коли я завмерла.

— Тобі треба почати вживатися в роль, — продовжує Рита. — Не сидіти, як миша. Сніжана завжди брала трубку.

— А якщо я скажу щось не те? — виривається в мене.

Рита дивиться прямо. Без насмішки.

— Скажеш. І що? — знизує плечима. — Вона теж казала не те. Просто… інакше.

Телефон на столі дзвонить різко. Я здригаюся.

Рита киває на нього.

— Бери.

— Я не знаю хто це.

— Тим більше, — каже вона тихо. — Вона теж не завжди знала.

Я тягнуся до трубки, ніби до чогось гарячого.

— Алло?

Пауза. Чоловічий голос. Ввічливий, трохи втомлений.

— Пані Сніжано? Це Андрій Коваль, ми говорили у вівторок щодо благодійного аукціону…

Я гублюся.
У вівторок я варила борщ у мами. Я ні з ким не говорила.

— Так… — кажу обережно. — Слухаю вас.

Він говорить далі, швидко, по-діловому. Дати. Формати. Гості. Я чую слова, але не встигаю складати їх у сенс. У голові порожньо, як у холодильнику перед зарплатою.

— Я… — починаю і замовкаю.

Рита робить знак: говори.

— Знаєте, — кажу я раптом. — Давайте чесно. Я зараз трохи… перевантажена. Але мені важливо, щоб це було не просто красиво, а по-справжньому корисно. Якщо можна — надішліть коротко пропозицію на пошту. Я все перегляну і повернуся з відповіддю сьогодні.

Пауза.
Секунда. Друга.

— Добре, — каже він несподівано тепло. — Дякую, що сказали прямо. Це… приємно.

Клац.
Дзвінок закінчується.

Я повільно кладу слухавку. Долоні вологі.

— Я все зіпсувала? — питаю тихо.

Рита дивиться на мене кілька секунд. Потім — усміхається. Не хижо. По-людськи.

— Ти щойно зробила те, чого Сніжана ніколи не робила.

— Що?

— Поводилася як жива людина.

У мене всередині щось стискається.
Страшно. І водночас… правильно.

— Це погано? — питаю.

— Для плану? — Рита знизує плечима. — Можливо.
— А для людей? — робить паузу. — Побачимо.

Вона вже біля дверей, але обертається.

— Тільки одне, Естер. Не звикай до цього. Дамір не любить сюрпризів.

Двері зачиняються.

Я лишаюся сама — з телефоном, який може знову задзвонити, і відчуттям, що я щойно зробила крок не туди…
і не можу змусити себе про це пошкодувати.