16 Естер

Автомобіль заїжджає інший. Не той, учорашній.
Білий «мерседес» із водієм за кермом — мовчазний, чистий, надто правильний.

Тарасова садять уперед. Дамір відчиняє дверцята з мого боку, і я сідаю поруч із ним. Він робить це автоматично, без запитань, а потім так само природно кладе руку мені на стегно. Наче так і має бути. Наче я — частина інтер’єру.

Я зиркаю на нього різко, майже ображено, але мовчу. Будь-яка репліка зараз виглядатиме дивно. Надто дивно.
Його долоня тепла. Вона час від часу ніби випадково торкається краю спідниці, зачіпає гумку панчохи — ледь-ледь, але достатньо, щоб мене пройняло струмом. Відчуття таке, ніби я сиджу на голках. Або хтось залишив на нозі гарячу праску й забув попередити.

Я слухаю чоловіче бубніння про справи — інвестиції, тендери, поставки. Слова ковзають повз, не чіпляються. Я не розумію половини термінів і навіть не намагаюся. Мені здається, якби я відкрила рот, з мене випало б щось недоречне, просте, чуже цьому світу.
Якщо Сніжана почувалася так само — не дивно, що вона втекла.

Коли машина нарешті зупиняється, я відчуваю майже фізичне полегшення. Наче можна видихнути.

— Ми оновили хол, — продовжує Дамір, звертаючись до Тарасова, поки ми піднімаємося сходами до офісної будівлі «Фобуду».

За масивними дерев’яними дверима з різьбленням відкривається величезний простір. Мармурова підлога, колони, облицьовані холодним сірим каменем, золоті вставки на панелях. Все блищить і відлунює, як у вокзалі, де я була лише раз у житті — і то проїздом.

Я вчасно ловлю себе на тому, що надто довго дивлюся. Мені не пасує витріщатися. Я ж ніби тут буваю щодня.
Тож я інстинктивно стаю трохи позаду, за чоловічими спинами, і йду за ними, як дурне цуценя, що боїться загубитися.

Ми прямуємо до ліфта. Кабіна широка, туди легко вмістилося б із десяток людей, але мені все одно стає не по собі. Закритий простір стискає груди. Я відчуваю, як пітніють скроні.

Я несвідомо присуваюся ближче до Даміра. Його тіло поруч заспокоює — не словами, не жестами, а просто присутністю. Він цього навіть не помічає.
А я — так. Дуже.

— Я проведу кохану до кабінету, — каже Дамір, коли ліфт зупиняється.

Тарасов киває схвально. Я ловлю цей погляд — теплий, задоволений — і в мені щось м’якшає. Він і справді не здогадується, де його донька зараз насправді. І від цього мені водночас легше й важче.

Дамір іде поруч, трохи попереду, задаючи темп. Його кроки впевнені, відміряні. Він не торкається мене, але я відчуваю його присутність так само чітко, як кілька хвилин тому — руку на стегні в машині.

Кабінет просторий, у бежевих тонах, надто правильний. Меблі без гострих кутів, м’яке світло, великі вікна. Тут пахне чистотою і… відсутністю. Наче в цій кімнаті давно не живуть.

— Сніжана тут рідко з’являлася, — каже він, коли двері за нами зачиняються.

Я оглядаюся.
Письмовий стіл. На ньому — тонкий шар пилу, майже непомітний, але достатній, щоб зрозуміти: тут нікого не чекали. Статуетки без характеру. Канцелярія розкладена ідеально, олівці в підставці гостро заточені, мов чужі ножі.

Дамір підходить до вікна. Розстібає ґудзик на манжеті, потім другий. Поправляє годинник. Зводить рукави — повільно, зосереджено. Йому просто треба зайняти руки.

— І що я маю робити? — питаю я.

Голос звучить тихіше, ніж хотілося б. Я проходжу до столу, торкаюся його краю кінчиками пальців. Холодний.

— Нічого, — відповідає він. — Вона нічого не робила.

Я дивлюся на нього.

— А робота?

Він усміхається куточком губ — не зло, але зверхньо.

— І без тебе впораються. За ці кілька днів ти все одно не розберешся. Та й не треба. Ми з Тарасовим поїдемо на об’єкти, а ти зможеш викликати водія й повернутися додому.

Я киваю.
Сідаю в м’яке кремове крісло. Воно приймає мене занадто легко — ніби я тут завжди сиділа.

— І ще, — додає він, уже беручись за дверну ручку. — По офісу не світися. Люди не знають, хто ти. Не варто їх… дивувати.

Тепло, яке на мить з’явилося в мені, зникає. Розчиняється, ніби його й не було. Переді мною знову той самий Дамір — зібраний, холодний, впевнений у своєму праві розставляти межі.

Він виходить.

Двері зачиняються тихо, без театру.

Я вмикаю комп’ютер і дивлюся на екран, який світиться порожнечею. «Викликати водія», — звучить просто. От тільки ніхто не пояснив, як саме це робиться.

Я відкидаюся на спинку крісла і думаю, що вперше в житті опинилася в місці, де від мене нічого не вимагають.
І саме це лякає найбільше.