14 Дамір

Я виходжу з душу з відчуттям, ніби щось у цій історії вже зрушило з місця, але я ще не розумію — в який бік. Дім ще не прокинувся до кінця. Коридор тихий, кроки глухі, і ця тиша дивно не дратує.

Естер за дверима. Я це знаю надто чітко, ніби присутність людини може відчуватися тілом.

Сніжана завжди займала простір інакше. Вона приходила з шумом — голосом, парфумами, впевненістю в тому, що їй тут належить. Вона знала, як виглядати, як говорити, як бути потрібною. Я її любив — довго, вперто, без романтичних жестів. Любив так, як люблять те, що працює.

Але з часом вона почала дивитися на мене так, ніби я завжди стою між нею і чимось важливішим. Вона казала, що я з нею через бізнес. Через фірму. Через вигоду.

Я справді її любив. Не так, як люблять у книжках — з падіннями й поцілунками під дощем. Я любив її вперто, довго, практично. Вона була поруч, коли бізнес ще не був імперією, коли кожна угода відчувалася тілом, а не цифрами. Але з часом вона почала дивитися на мене так, ніби я завжди стою між нею і чимось важливішим. Вона повторювала, що я з нею через фірму. Через зв’язки. Через вигоду.

І я не переконав її в протилежному.

Гірше того — у якийсь момент я й сам перестав бути впевненим, де саме закінчується одне і починається інше. Коли стосунки почали сипатися, я тримався за неї вже не лише з почуттів. Вона була прес-секретарем. Обличчям компанії. Людиною, яка знала, як говорити замість мене. Як гасити пожежі ще до того, як я про них дізнаюся.

Це було зручно. І це було фатально.

Я зупиняюся перед дверима її кімнати. Стукаю не одразу.

Зараз я йду не просто забирати заміну. Я йду дивитися, чи витримає вона цей світ.

Естер відчиняє двері не одразу. Коли нарешті з’являється — я бачу, що вона розгублена. Не налякана, не зламана. Саме розгублена.

— Я… — починає вона і зупиняється. — Зачекай хвилину.

Я заходжу всередину і одразу розумію проблему.

Ліжко завалене одягом. Речі з різних світів, ніби вона намагалася скласти з них одну людину і не змогла. Просте плаття. Джинси. Блузка, яку явно купували «на випадок». Піджак, що висить окремо, як докір.

Вона стоїть посеред цього хаосу й дивиться на нього, ніби на задачу без розв’язку.

— Сніжана… — каже вона повільно, — вона ж не так ходила, правда?

Я спираюся плечем на одвірок і вперше не знаю, що відповісти одразу.

— Сніжана знала, що робить, — кажу нарешті. — І навіщо.

Естер зітхає. Різко. Нетерпляче.

— Я не знаю, — зізнається вона. — Я не вмію отого… щоб між «дорого» і «не викликає співчуття». У нас або чисто, або зручно. Все.

Вона бере блузку, дивиться на неї, відкладає. Потім піджак. Приміряє — і одразу знімає.

— Я в цьому як школярка, — кидає з досадою. — А якщо одягну сукню — буду виглядати так, ніби мене привели показати.

Я спостерігаю за нею і раптом усвідомлюю, що Сніжана ніколи так не сумнівалася. Вона могла нервувати, злитися, маніпулювати — але не стояти отак, оголено чесно, перед купою тканини, яка вирішує, ким тебе побачать.

— Це офіс, — кажу. — Не подіум. Не прийом.

— Але люди, — відповідає вона швидко. — Вони дивляться.

Так. Дивляться.

Я підходжу ближче. Беру той самий піджак, який вона щойно відклала. Простий крій. Нічого зайвого.

— Оце, — кажу. — І світлу блузку. Без прикрас. І взуття, в якому ти зможеш ходити, а не виживати.

Вона дивиться на мене з недовірою.

— Серйозно?

— Ти не Сніжана, — додаю тихо. — І не маєш нею бути. Ти маєш виглядати так, ніби знаєш, про що говориш. Решта — другорядне.

Вона мовчить кілька секунд. Потім киває.

— Добре, — каже. — Тоді без маскараду.

Вона стоїть переді мною, трохи нахилившись, нервово тереблячи застібку на спідниці.

— Можеш… допомогти? — запитує тихо. Голос рівний, але я чую, як у ньому тремтить нерв.

Я крокую ближче. Рука тягнеться сама, хоч я намагаюся стриматися.

Замок не піддається. Вона хитро обертається до мене, трохи присідає, щоби виглядав кут, під яким він зможе стати в правильне положення… і я відчуваю її тіло впритул до свого. Серце б’ється швидше, а мозок нагадує: це просто застібка.

— Стоп, — кажу сам собі тихо.

Але руки вже там, щоб підтримати її спину. Один дотик — і я відчуваю, як напруга проходить крізь мене, підштовхуючи щось небезпечне, непідконтрольне.

— Трохи лівіше… — вона нахиляється ще, і ми торкаємося плечима. Її тіло тверде, але живе.

Я бачу, що вона напружена, очі напружені, губи стиснуті. І саме це розпалює мені бажання, яке я намагаюся приборкати: торкнутися ще раз, не через допомогу, а щоб відчути, щоб тримати.

— Тримайся спокійно, — кажу я, хоча голос трохи хрипкий.

Вона піднімає руку, злегка відштовхує мене від себе, і одночасно замок піддається. Один рух — і все застібається.

— Дякую, — каже вона, але не дивиться мені в очі.

Я відчуваю коротку хвилю роздратування — я хочу ще раз доторкнутися, просто щоб зупинити цей танець між контролем і забороною. Але вона відступає крок назад, і я розумію: межі встановлені, і я їх поки не переступлю.

Я вдихаю, намагаюся привести себе до ладу, а вона гладить спідницю, перевіряючи, чи все в порядку. Тіло все ще пам’ятає контакт, а розум говорить: «Це лише робота. Це лише гра».