13 Дамір

Тарасов іде не одразу. Ще допиває каву, щось говорить про переліт, про дзвінки, про те, що йому треба перепочити. Естер слухає уважно, нахиливши голову, киває, ставить ще одну чашку ближче до нього. Вона вся — про турботу. Не награну. Не показну.

Мене це дратує.

Коли двері за ним нарешті зачиняються, кухня ніби видихає. Запах дерунів ще тримається в повітрі, теплий, настирливий, не зникає, як я очікував.

Ми залишаємося вдвох.

Естер прибирає зі столу мовчки. Рухи чіткі, впевнені. Вона не дивиться на мене. І це — нове. Зазвичай люди дивляться. Чекають реакції. Підлаштовуються.

— Ти швидко освоїлася, — кажу я, спершися на стільницю. Голос рівний. Контрольований.

Вона не відповідає одразу. Складає серветки, ставить миску в мийку. Тільки тоді повертається.

— Це кухня, — каже. — Не штаб-квартира.

Я усміхаюся. Ледь-ледь. Роблю крок ближче. Занадто близько — я це знаю. Це звичний прийом. Люди або відступають, або напружуються. Вона — ні.

— Ти сьогодні була… переконлива, — додаю тихіше. — Мій майже тесть у захваті.

Її погляд ковзає по мені — коротко, оцінююче. Без флірту. Без виклику.

— Я не для захвату тут, — каже вона. — Я для контракту.

Я відчуваю це тілом — момент, коли щось іде не за планом. Мені хочеться перевірити. Натиснути. Повернути ситуацію туди, де я звик бути.

— Контракт контрактом, — кажу, — але ми маємо виглядати… близькими. Ти ж розумієш.

Я простягаю руку. Не торкаюся — зупиняюся за кілька сантиметрів від її талії. Цього зазвичай достатньо.

Вона дивиться на мою руку. Потім — мені в очі.

— Ні, — каже спокійно.

Одне слово. Без пояснень.

— Це не пропозиція, — відповідаю я. — Це частина ролі.

— Ні, — повторює вона. — Це частина твого уявлення про контроль.

І відступає. На крок. Рівно настільки, щоб між нами з’явився простір. Не втеча — межа.

— Я зіграю доньку. Наречену — при людях, — продовжує вона. — Але не твою іграшку. Навіть тимчасово.

У грудях щось стискається. Не злість. Не бажання. Гірше.

Невизначеність.

— Ти забуваєш, де знаходишся, — кажу я холодніше, ніж планував.

Вона усміхається. Не мило. Не зухвало. Вперше — впевнено.

— Ні, Даміре, — каже. — Я якраз дуже добре пам’ятаю. Саме тому й не дозволю тобі плутати ролі.

Вона обходить мене, торкаючись плечем — випадково, але цього вистачає. Дотик короткий, майже нічого не означає. Але тіло реагує зрадницьки, не так, як мало б.

Я залишаюся стояти посеред кухні, де ще хвилину тому був мій контроль, мій дім, мій сценарій.

І вперше з моменту, як вона тут з’явилася, мене відвідує дуже небезпечна думка:

я не впевнений, що знаю, як тримати її в межах гри.

Вона проходить повз, і я відчуваю це плечем — короткий дотик, майже випадковий, але тіло реагує швидше за голову. Це злість. Це інстинкт. Це бажання не відпустити.

Я наздоганяю її за два кроки.

Берусь за зап’ястя.

Не різко. Не грубо. Але міцно. Так, щоб вона точно відчула — я тут. Я вирішив.

Її рука тепла. Жива. Пульс під пальцями б’ється швидше, ніж має. І це мене підриває.

— Естер, — кажу тихо, майже впритул.

Вона зупиняється, але не повертається одразу. Я відчуваю, як напружуються її пальці, як змінюється дихання. Вона не виривається — і це гірше, ніж якби вирвалася.

— Відпусти, — каже вона рівно.

Я не відпускаю.

Замість цього роблю крок ближче. Тепер між нами немає простору. Мій дім. Моя кухня. Її спина майже торкається мене. Я відчуваю тепло її тіла — не уявне, не символічне. Реальне.

— Якщо ми граємо, — кажу, нахилившись до її вуха, — то граємо переконливо.

Вона нарешті повертається. Обличчя близько. Занадто. Я бачу ластовиння, трохи розширені зіниці, губи, які вона мимоволі зволожує язиком — і одразу злиться на себе за це.

— Ти плутаєш переконливість із доступом, — каже вона.

І тоді робить те, чого я не очікував.

Вона не вириває руку. Вона піднімає її — разом з моєю. Кладе мою долоню собі на груди. Рівно на мить. Достатньо, щоб я відчув удар серця під тканиною. Швидкий. Сильний.

— Відчув? — тихо питає. — Це не для тебе. Це від нервів.

І різко забирає руку.

Я стою, стискаючи пальці, ніби вони все ще пам’ятають форму. Тіло зрадницьки реагує. Не так, як на Сніжану. Там було очікування. Тут — вибух.

— Ще раз так зробиш, — кажу хрипкіше, ніж планував, — і...

— І що? — вона дивиться прямо. — Ти мене звільниш? Штраф? Контракт?

Вона усміхається — гостро, небезпечно.

— Ти ж сам хотів живу, Даміре. От і маєш.

Вона розвертається і йде далі коридором, уже не озираючись.