11 Естер

Я стою на кухні, босоніж на холодній плитці, і цей дім знову здається мені надто великим, надто правильним, надто чужим. Тут навіть тиша інша — густа, дорога, наче її теж купили разом із мармуром і сталлю. Шлунок зводить так, що я мимоволі притискаю до нього долоню. Ресторанна їжа з красивими назвами й дивними соусами не прижилася в мені. Вона ніби пройшла транзитом, не затримавшись, не зігрівши.

Я відкриваю холодильник. Усередині — ідеальний порядок і продукти, назви яких я читала лише в підручниках. Все не те. Все не про зараз. Не про мене.

І тоді я думаю про картоплю.

Про те, як мама завжди терла її на старій тертці, що ковзала по столу, і сварилася, коли хтось з братів крутився під ногами. Про запах, який заповнював кухню так щільно, що здавалося — ним можна наїстися ще до першого шматка. Про її сміх і слова, кинуті ніби жартома, але насправді серйозно: якщо ти не любиш деруни, сходи перевір, чи є в тебе серце.

Я ковтаю. Тут, у цьому домі, де мене вчора назвали тимчасовою і потрібною лише для ролі, серце — це, мабуть, зайве. Але воно в мене є. Я його відчуваю. Воно ниє, стукає, впирається зсередини, не дає розчинитися у чужих правилах.

Я знаходжу картоплю. Звичайну. Не ідеальну. Беру ніж, тертку. Рухи знайомі до болю — руки пам’ятають краще за голову. Я тру, не думаючи про те, як це виглядатиме збоку, чи доречно це тут. Просто тру і дихаю рівніше з кожним рухом.

Це мій вибір. Не устриці, не карпаччо, не соуси, від яких крутить живіт. Деруни — прості, чесні, такі, що не брешуть. Такі, як у нас удома. Такі, які їдять, коли важко, коли страшно, коли треба нагадати собі, хто ти є насправді.

Я знаю: вранці можуть бути здивовані погляди. Може, осуд. Може, мовчання. Але зараз мені байдуже. Я готую не для ролі Сніжани. Я готую, бо голодна. Бо жива. Бо якщо вже мені доведеться грати чужу доньку і чужу наречену, то хоча б ці кілька хвилин я буду собою.

Сковорідка нагрівається. Олія тихо шипить. Запах картоплі розповзається кухнею — теплий, упертий, справжній. І вперше за цей день я відчуваю не страх, а спокій. Ніби мама десь поруч. Ніби я не сама. Ніби серце — на місці.

Я саме перекладаю останній дерун у велику миску, коли відчуваю рух за спиною. Не кроки — радше зміну повітря. Обертаюся різко, ще з лопаткою в руці, і завмираю.

У дверях стоїть чоловік. Високий, сивина на скронях, у домашному светрі, ніби цей дім раптом став трохи людянішим. Він дивиться не на мене — на миску. На пару, що підіймається вгору. На сковорідку, що ще тихо потріскує.

— Сніжано? — обережно каже він.

Я моргаю раз. Другий. І одразу збираюся.
Посмішка — тепла, жива, така, яку я бачила тисячу разів у дзеркалі, коли зустрічала свого тата після роботи.

— Тату, ти мене налякав, — кажу швидко, ніби так і було. — Я… не спалося. І щось ресторанна їжа сьогодні зовсім не пішла.

Він підходить ближче. Дивиться вже на мене. Уважно, але без підозри. Радше з подивом.

— Ти готуєш? Сама?

— Ага, — я знизаю плечима. — Пам’ятаєш, ти казав, що вдома сніданок має пахнути? От я і вирішила, що нехай пахне.

Це правда. Не його правда — моя. Але він киває, ніби впізнає.

— Що це? — питає і усміхається куточком губ.

— Деруни. Картопляні. Дуже прості. Але смачні, — я вже простягаю йому виделку. — Спробуй. Якщо не сподобається — більше не готуватиму, чесно.

Він сміється тихо, по-доброму. Бере дерун, обережно відкушує. Я затамовую подих — не через контракт, не через роль. Просто… чомусь важливо.

— Ммм, — каже він після паузи. — Це… несподівано.

— Це добре чи погано? — питаю і нахиляю голову, як робила завжди, коли чекала оцінки.

— Це дуже добре, — відповідає він і вже бере другий. — Знаєш, я й забув, коли востаннє їв щось таке… справжнє.

Мені теплішає в грудях. Наче я все роблю правильно. Наче тут мені раді.

І саме в цей момент у кухню влітає Люсб’єн.

— Що тут відбувається?! — його голос різкий, як лезо. — Я відчув запах… — він обривається, бачить Тарасова, миску, виделку в його руці. — Це… це неприпустимо.

— Люсб’єне, — спокійно каже Тарасов. — Моя донька приготувала сніданок.

— Донька?! — у Люсб’єна смикається око. Він дивиться на деруни так, ніби це злочин. — Це ж… це ж дешева їжа. Олія. Крохмаль. Хімічне навантаження на—

— Дуже смачно, — перебиває Тарасов і демонстративно доїдає. — І я хочу ще.

Обличчя Люсб’єна повільно червоніє. Від шиї до вух. Він стискає губи, розвертається різко, майже театрально.

— Я негайно повідомлю пана Даміра, — кидає він і виходить так швидко, ніби кухня може його заразити.

Я стою, не знаючи — сміятися чи ховатися. Тарасов дивиться на мене вже інакше. М’якше.

— Ти змінилася, — каже він.

Серце пропускає удар.

— На краще, — додає він після паузи.

Я усміхаюся. І думаю, що, мабуть, мама мала рацію. Якщо ти любиш деруни — з серцем у тебе все гаразд. Навіть у чужому домі. Навіть у чужій ролі.