10 Естер

Він нахиляється раптово.

Я не встигаю нічого подумати — тільки відчути. Його губи торкаються моїх коротко, майже формально, але цього вистачає, щоб у мене всередині щось обірвалося й водночас натягнулося до межі.

Це не поцілунок.

Це дотик.

І він б’є просто в серце.

У мене перехоплює подих. Не від сорому. Від шоку — мого власного тіла. Я завмираю, і в цій короткій паузі відчуваю його тепло, його близькість, його присутність так виразно, що світ навколо на мить зникає.

Потім він відсторонюється.

Каже щось про необхідність. Про переконливість. Його голос рівний, ніби нічого не сталося.

А в мене сталося.

Дамір і раніше викликав у мені дивний внутрішній трепет — не страх, не симпатію, щось глибше, темніше. Ніби поруч із ним я постійно на межі: ще крок — і щось у мені зміниться безповоротно.

А тепер — ще й це.

Я виходжу з машини на ватяних ногах. Повітря здається густішим. Світло ресторану — яскравішим. Я йду поруч із ним, відчуваючи кожен крок, кожен рух руки, яка може випадково торкнутися моєї.

І раптом помічаю дивну річ.

Я більше не думаю про виделки.

Про те, як їсти устриці.
Про те, з якого боку брати келих.
Про те, де можна помилитися.

Усі ці страхи зникають, ніби їх стерли.

Залишається тільки одне: не видати того, як у мене досі пульсує в губах. Як серце б’ється занадто швидко. Як тіло пам’ятає цей дотик, хоча розум намагається переконати — це було нічого.

Це було для ролі, повторюю я собі.

Але серце не знає, що таке роль.

Ми заходимо в ресторан, і я ловлю його погляд краєм ока. Він зібраний. Холодний. Контроль на місці.

А я йду поруч і думаю, що найбільша небезпека цього вечора — не виделки й не батько Сніжани.

А те, що один короткий дотик може змінити більше, ніж будь-яка брехня.

І я не знаю, чи готова до цього.

Я бачу його здалеку.

Олексій Тарасов стоїть біля столика, спиною до зали, розмовляє з метрдотелем. Постава пряма, рухи стримані, але не жорсткі. Він не з тих, хто демонструє владу — вона в ньому просто є.

Дамір кладе руку мені на спину. Ледь відчутно. Не як власність — як знак. Ми разом.

Я вдихаю і роблю крок уперед.

— Тату, — кажу я.

Слово сходить з язика легко. Надто легко. Бо я вимовляла його тисячу разів — іншому чоловікові, з іншими руками, з іншим запахом, але з тим самим значенням.

Тарасов обертається.

І дивиться на мене уважно. Пильно. Так, як дивляться батьки, коли намагаються зрозуміти, що змінилося в їхній дитині.

Я не чекаю, поки він заговорить. Просто підходжу ближче і обіймаю його. Не демонстративно. Не театрально. Як завжди обіймала свого тата — з теплом, трохи міцніше, ніж прийнято у «пристойному» світі.

Я відчуваю, як він на мить напружується.

А потім — розслабляється.

— Сніжано… — каже він тихіше, ніж очікувала, і кладе руку мені на плече. — Ти сьогодні інша.

Я усміхаюся. Щиро.

— Я рада тебе бачити, — відповідаю я. — Дуже.

Це правда. Просто не вся.

Він дивиться мені в обличчя довше, ніж потрібно. Ніби звіряє образ із пам’яттю. Потім переводить погляд на Даміра.

— Ти добре на неї впливаєш, — каже він. — Вона стала… м’якшою.

Дамір киває, ледь помітно. Його рука на моїй спині трохи напружується.

— Любов міняє, — додає Тарасов сам до себе, ніби ставить галочку у внутрішньому списку.

Ми сідаємо за стіл. Він запитує, як я почуваюся, чи не втомилася, чи добре харчуюся. Питання прості, майже домашні. І я відповідаю так, як умію. Не за сценарієм. Не сухо.

— Ти схудла, — зауважує він.

— Хвилювалася, — кажу я. — Але тепер ти тут.

Він усміхається. Справжньо. І в цю мить я раптом розумію, що даю йому те, чого, можливо, ніколи не давала Сніжана — відчуття, що він потрібен не як статус, а як батько.

— Мені приємно це чути, — каже він і торкається моєї руки. — Я скучив.

У мене стискається горло. Не від страху. Від впізнавання.

Бо так само казав мій тато. Тим самим тоном. Тими самими словами.

Я ловлю погляд Даміра. Він дивиться на нас уважно, з якимось новим, настороженим інтересом. Ніби бачить не просто добре зіграну роль, а щось, чого не планував.

А я сиджу, тримаючи руку чоловіка, який сьогодні мій «батько», і думаю про дивну річ.

Я не граю гарну доньку.

Я просто не вмію бути іншою.

І, здається, цього вечора саме це рятує нас усіх.