9 Дамір

Я заїжджаю за нею сам.

Не тому, що так заведено. Тому що не довіряю нікому іншому цей момент. Надто багато залежить від деталей, а деталі — моя зона відповідальності.

Олексій Тарасов прилітає за годину. Людина, яка вміє ставити запитання так, що ти починаєш виправдовуватися ще до того, як зрозумів — за що. Людина, від якої залежить угода, і яка щиро вважає, що знає свою доньку.

Я знаю інше.

Я знаю, що якщо Естер сьогодні не буде поруч — запитань буде більше, ніж відповідей. Сніжана «хворіє», «зайнята», «не змогла» — це працює один раз. Не тепер. Не після сварки. Не після тиші.

Машина зупиняється біля дому, і я ловлю себе на дивній думці: я не знаю, якою вона вийде.

Двері відчиняються.

І я на секунду зависаю.

Вона не ідеальна. Не відполірована. Але зібрана. Постава рівна, рухи стримані, в погляді — напруга, яку не сплутаєш з наївністю. Вона виглядає… дорослішою, ніж учора. І це насторожує.

— Добрий вечір, — каже вона.

Не «привіт». Добре.

— Сідай, — відповідаю я.

Вона сідає поруч, запах парфумів ледь відчутний, не нав’язливий. Я відзначаю це машинально. Сніжана завжди перебільшувала.

Ми рушаємо.

— План такий, — кажу я. — З аеропорту — одразу в ресторан. Він не любить довгих прелюдій.

— Які саме? — питає Естер.

— Усі, — коротко відповідаю.

Вона киває. Не перепитує. Це добре і водночас небезпечно — мовчання означає, що вона думає.

— Пам’ятай, — продовжую я, — ти рада його бачити. Ти трохи відсторонена, але тепла. Він не терпить награності.

— А якщо я помилюся? — питає вона тихо.

Я стискаю кермо сильніше.

— Тоді це буде видно одразу.

Чесно. Без заспокійливих слів. Вона заслуговує на правду, якщо вже вплуталася в цю історію.

— Я намагатимусь не проколюватися, — каже вона після паузи.

— Намагайся не «грати», — кажу я. — Просто будь тією версією, яку він пам’ятає.

— А якщо він пам’ятає неіснуючу людину? — питає вона.

Я кидаю на неї погляд. Це запитання не з контракту. І воно небезпечне.

— Тоді ми всі в проблемі, — відповідаю.

Машина ковзає дорогою, місто повільно переходить у вечір. Я думаю про те, що якби вона не сиділа поруч, я б мав пояснювати її відсутність. Доводити. Викручуватися.

З нею — ризик. Без неї — катастрофа.

— Даміре, — каже вона раптом.

— Так?

— Якщо він подивиться на мене уважно… дуже уважно… — вона робить паузу. — Ви мене прикриєте?

Я не одразу відповідаю.

— Так, — кажу нарешті. — Це моя відповідальність.

Вона киває. Приймає відповідь, як умову гри.

Я знову дивлюся на дорогу й ловлю себе на думці, що хвилююся не тільки через батька Сніжани.

Я хвилююся через неї.

Бо якщо вона зламається — зламається все.
А якщо раптом вистоїть — я не впевнений, що готовий до наслідків.

Ми заїжджаємо на парковку біля ресторану.

Час починати.

Ми ще сидимо в машині.

Двигун вимкнений, але я не поспішаю виходити. Ресторан уже світиться теплим, надто правильним світлом — там усе готове до спектаклю. Лишилося тільки вийти й зіграти свої ролі.

Я дивлюся на неї збоку.

Естер сидить рівно, руки складені на колінах. Вона не метушиться, не перевіряє телефон, не вдивляється в дзеркало. Це не спокій — це зібраність перед стрибком.

Тест, думаю я.

Батько Сніжани уважний до деталей. Якщо він побачить дистанцію між нами — запитає. Якщо побачить холод — зробить висновки. Нам потрібна тілесна очевидність. Те, що не підробиш словами.

Я нахиляюся до неї різко, без попередження.

Вона встигає лише здригнутися.

Мої губи торкаються її губ — коротко, чітко, як жест, не як поцілунок. Саме так я цілував Сніжану сотні разів: бездумно, функціонально, щоб поставити крапку.

Але цього разу крапки немає.

Є щось інше.

Її губи тепліші, ніж я очікував. Вона не відповідає одразу — завмирає, і ця пауза проходить крізь мене, як струм. Тіло реагує швидше за розум. Несподівано. Недоречно.

У грудях щось стискається. Не роздратування. Не байдужість.

Занадто живо.

Я відсторонююсь майже одразу. Надто різко, ніби від опіку.

Вона дивиться на мене широко розплющеними очима. Дихає частіше, але не відштовхує. Не червоніє. Просто… присутня.

— Перепрошую, — каже вона тихо. — Я не знала, що це буде зараз.

Я теж, думаю я, і ця думка мені не подобається.

— Це було потрібно, — кажу сухо. — Для переконливості.

— Зрозуміло, — киває вона.

Ніяких сцен. Ніяких питань. Вона приймає пояснення так, ніби всередині в неї є окрема полиця для абсурду цього життя.

А я ловлю себе на тому, що дихаю глибше, ніж треба.

Це неправильно.

Зі Сніжаною тіло мовчало. Завжди. Вона була красивою, вимогливою, складною — але передбачуваною. Я знав, чого чекати. Я не губив контроль.

Зараз контроль дав тріщину.

— Готова? — питаю я, відкриваючи дверцята.

— Так, — відповідає вона і виходить першою.

Я ще секунду сиджу в машині, дивлячись на кермо, на власні руки.

Це просто реакція на стрес, переконую себе. Нові обставини. Чужа людина. Напруга.

Але тіло не слухає аргументів.

І це — поганий знак.

Я виходжу з машини й іду за нею, вже знаючи: цей контракт щойно ускладнився.

Не на папері.

У мені.