8 Естер

Я залишаю ковбасу на кухонному столі.

Просто кладу поряд із ножем, ніби ще повернуся. Ніби це щось тимчасове, як і все інше тут. Пакет із булочкою складаю вбік, витираю руки паперовим рушником і раптом ловлю себе на думці, що це — останнє знайоме, що в мене було за сьогодні.

Далі — тільки чуже.

У кімнаті для перевдягання світло надто яскраве. Дзеркал — забагато. Я стою посеред них і бачу себе з усіх боків, одразу, без права сховатися.

Як би одяглася Сніжана?

Це питання крутиться в голові, як пісня, від якої не втекти. Вона б не вагалася. Вона б знала. Для неї такі зустрічі були природним середовищем, як вода для риби.

Я знімаю одну сукню. Вона занадто стримана. Іншу — занадто відверта. Третя здається костюмом, не одягом. Я кручуся перед дзеркалом, злюся на власні плечі, на поставу, на те, як тримаю голову.

Ти не Сніжана, — кажу собі подумки. — І це видно.

Руки трохи тремтять. Я сідаю на край пуфа, стискаю пальці, дивлюся в підлогу. І раптом перед очима — Катя. Її спокійна усмішка. Її «ти його справді любила». Її легкість, з якою вона забрала те, що для мене було всім.

Мені стає гаряче.

Не від сорому. Від злості.

Від того, що я так довго дозволяла дивитися на себе зверху. Від того, що приймала жалість за співчуття. Від того, що навіть зараз вагаюся — ніби хтось має дати дозвіл бути кращою версією себе.

Я підводжуся різко.

Добре. Якщо це гра — я гратиму.

Я обираю сукню, в якій зручно стояти рівно. Не ховатися і не виставляти себе напоказ. Волосся збираю акуратно, але не надто — хай лишиться трохи мене. Макіяж мінімальний, але впевнений: очі чіткі, губи спокійні.

Я дивлюся на себе в дзеркало й більше не шукаю Сніжану.

Я шукаю жінку, яку не шкода поважати.

— Ти варта більшого, — кажу вголос, тихо, але твердо. — Більшого, ніж жалість. Більшого, ніж чуже місце.

За дверима вже чутно кроки. Час виходити. Час їхати зустрічати батька Сніжани. Мого «батька» на сьогодні.

Я ще раз вирівнюю спину й думаю не про те, чи повірить він.

Я думаю про те, щоб повірила я.

Я щойно застібаю сукню, коли в двері стукають.

Не різко. З тим особливим почуттям власної важливості, яке не потребує дозволу.

— Мадемуазель, — голос Люсьєна впізнаю одразу. — Можна?

Він не чекає відповіді.

Я обертаюся до дзеркала востаннє, ковтаю повітря і виходжу в коридор. Люсьєн стоїть рівно, бездоганно. Погляд спрямований не на мене, а десь повз — ніби я ще не повністю частина простору.

— Я змушений звернути вашу увагу, — каже він сухо, — що на кухні залишено продукт, який не відповідає стандартам дому.

Я одразу розумію, про що йдеться.

— Ви про ковбасу? — питаю.

— Саме так, — він злегка морщиться. — Дешева. З барвниками. Хімічна суміш сумнівного походження. Такі речі не варто навіть заносити сюди, не те що залишати.

Мені хочеться сказати, що це просто їжа. Що люди їдять її щодня. Що вона не вибухне і не зруйнує мармурову стільницю.

Але я мовчу.

— У цьому домі ми дотримуємося певного рівня, — продовжує Люсьєн. — Особливо зараз. Ви представляєте родину.

Родину.

Це слово застрягає в голові, як кістка в горлі.

— Я приберу, — кажу я.

— Будь ласка, — киває він. — І на майбутнє — якщо виникне потреба в перекусі, персонал підбере для вас гідну альтернативу.

Гідну.

Я дивлюся на нього і раптом розумію: він не злий. Він просто щиро переконаний, що світ поділяється на правильне і неправильне. І я зараз десь посередині — як пляма, яку треба вивести.

— Це більше не повториться, — кажу рівно.

Люсьєн киває ще раз, уже задоволено, і розвертається.

Коли він іде, я стою кілька секунд нерухомо. Потім повертаюся на кухню. Беру ковбасу, загортаю її назад у папір. Руки не тремтять. Це добре.

Я не викидаю її.

Просто кладу в сумку.

Нехай буде зі мною. Як нагадування.

Бо якщо хтось думає, що мене можна відмити від мого походження, як пляму з мармуру, — він дуже помиляється.

Я дивлюся на годинник. Час їхати зустрічати батька Сніжани.

Я вирівнюю спину й виходжу з кухні.

І цього разу в мені більше злості, ніж страху.